Для європейських аграрних відносин XIX ст. визначальним було збереження великого землеволодіння. В Англії у 70-х роках XIX ст. 250-ти землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 р. 0,6% власників володіли 42,3% землі. У Німеччині 18 тис. дворян володіли 60% земельної площі.

Сільське господарство Англії розвивалося на фермерській основі. Орендуючи у лендлордів землю, фермери вели господарство, використовуючи найману робочу силу. Англійські фермери вели інтенсивне господарство, поліпшуючи агротехніку й агрокультуру. Впроваджували сівозмінну систему, травосіяння, широко застосовувалися парові плуги, машини, мінеральні добрива, виконувалися дренажні роботи. Аграрна криза 1875-1896 рр. прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Скоротилися посівні площі під зерновими культурами, зменшилася земельна рента, основним напрямом стало інтенсивне тваринництво.

У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного землеволодіння. В 1815 р. 1,5 млн. селян (37,9% усіх власників) володіли 19,5% землі, середній розмір господарства коливався від 3 до 12 га землі; 1,95 млн. селян (51,3% власників) належало 4,2% земельного фонду країни, більше половини з них користувалися ділянками по 0,5 га. Протягом XIX ст. відбувався повільний процес концентрації земельних володінь і водночас зростання числа парцелярних господарств; формувалося фермерство. Для зміцнення матеріального становища селяни орендували землю, була поширена як "чиста " (капіталістична) оренда, так і здольщина, коли земля бралася під заставу. Наприкінці XIX ст. селяни сплачували лихварям 2 млрд. франків, значна частина їх перетворилася в номінальних власників землі.

Селянське господарство залишалося провідною галуззю французької економіки. Випуск сільськогосподарської продукції протягом XIX ст. збільшився в 2,5 рази і за вартістю перевищував промислову. Із зернових культур найбільшого поширення набула пшениця, з технічних - цукрові буряки. Аграрна криза кінця XIX ст. прискорили капіталізацію сільського господарства.

В порівнянні з іншими європейськими країнами сільське господарство Франції розвивалося повільно. Механізація, агротехніка запроваджувалися тільки у великих господарствах. Гальмом розвитку сільського господарства Франції була його парцелярність, залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість селян Іпотечному банку, державні прямі й непрямі податки. Торговельна неспроможність селян гальмувала розвиток внутрішнього ринку.

Для розвитку аграрного сектора Німеччини характерною була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. "Жовтневий едикт" 1807 р. у Прусії дав селянам волю і право розпоряджатися землею, залишивши за поміщиками - юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811, 1816, 1821 років селяни могли викупити землю. Цей порядок поширювався лише на заможних селян.

У Німеччині склалися два типи розвитку аграрних відносин: для східних районів був характерний юнкерський шлях аграрної еволюції; в північних та південно-західних районах і Баварії не було засилля юнкерського землеволодіння, розвивалися cелянські і фермерські господарства. На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом аграрної кризи 80-90-х років. Значну роль у цьому відіграла урядова політика аграрного протекціонізму. Визначалася спеціалізація юнкерських господарств: цукрові буряки, картопля, тваринництво. В помістях будували цукрові заводи.

У цілому індустріалізація сільського господарства Німеччини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості. Стримуючими чинниками були безземелля і малоземелля, заборгованість, низька купівельна спроможність значної частини селян, висока земельна рента.

Перша половина XIX ст. у США — це період утвердження фермерського господарства як основної форми землеволодіння. Внаслідок боротьби за демократизацію аграрного законодавства полегшилися умови продажу землі, але залишалося скватерство - самовільне захоплення земель, що було санкціоноване в 1841 р. До 1860 р. загальна кількість фермерських господарств досягла 2044 тис., їх середній розмір дорівнював приблизно 335,4 акра. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке господарство, котре спеціалізувалося на вирощуванні бавовни. Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були 15-20%, на Півдні - до 40% землевласників.

Ліквідація рабства в ході Громадянської війни і Акт про гомстеди (земельні ділянки) активізували аграрний сектор економіки. Гомстед - акт, що давав кожному громадянину США після сплати 10 дол. реєстраційного збору право на 160 акрів землі, що ставала власністю після п'яти років проживання, обробітку та забудови.

Інтенсифікація аграрного сектора США забезпечила його переваги в світовому сільськогосподарському виробництві. Високими були темпи виробництва сільськогосподарської продукції: валові збори пшениці й кукурудзи зросли відповідно в 3,5 і 3 рази, бавовни - вдвоє. Розвиток техніки сприяв механізації сільського господарства.

Зерновий напрям був визначальним для сільського господарства. Серед технічних культур переважала бавовна. Важливе місце належало молочному і м'ясному тваринництву, котре працювало на місцевий ринок та експорт.

На Півдні індустріалізація сільського господарства відбувалася повільніше шляхом ліквідації здольщини (кроперства) і системи боргового рабства - пеопансу.

Господарство заможного фермера мало товарний характер. США стали одним з головних експортерів збіжжя і м'яса на світовому ринку. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлене тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як європейські селяни і фермери були обтяжені значними рентними платежами.

Таким чином, аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування фермерського господарства. Це сприяло піднесенню продуктивності й інтенсивності праці, розвитку механізації.

Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст.

У першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії. Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а