Господарство України другої половини XIX ст.

Реформа 1861 р. та її соціально-економічні наслідки. Промисловий переворот і його вплив на соціальну структуру суспільства в Україні. Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст.

Кріпосницькі відносини в Росії існували значно довше, ніж в інших країнах Європи. Вони несли в собі надзвичайно жорстокі і потворні риси рабського примусу і насилля. Питання про відміну кріпосного права в Росії піднімалося російськими просвітителями М. Новиковим і О. Радищевим іще у XVIII ст. Декабристи, а також члени Кирило-Мефодіївського товариства в своїх програмних документах підкреслювали необхідність відміни кріпосного права. Але лише в середині XIX ст. постала проблема щодо впорядкування відносин між селянами і поміщиками.

Весною 1856 р. Олександр II, приймаючи представників дворянства, вперше заявив про необхідність проведення селянської реформи. Він висловив думку про те, що кріпацтво слід скасовувати поступово, але це слід зробити негайно, бо краще його скасувати зверху, ніж очікувати того небезпечного дня, коли воно почне ліквідовуватись знизу.

Причини реформ, як і кожний переломний момент в історії, стали об'єктом гострих наукових суперечок. Більшість західних вчених стверджує, що вирішальним мотивом у проведенні реформ були економічні чинники, оскільки відкриття чорноморських портів, участь російських землевласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Ще одним з аргументів зарубіжних вчених є той, що реформу спричинено насамперед прагненням модернізації царської армії, подолання відставання Росії від Заходу. Дехто у здійсненні реформи вбачає важливу роль інтелігенції, котра в своїх працях піддавала кріпацтво нищівній критиці. Радянські історики наполягали на тому, що масові селянські заворушення створили "революційну ситуацію" і, побоюючись її, цар та дворяни змушені були піти на поступки.

З метою вивчення настрою на місцях в усіх губерніях Російської імперії у 1857 р. були засновані дворянські комітети. Документи, що були підготовлені до 1860 р., були результатом компромісу між різними групами дворян і уряду. Вони враховували об'єктивні вимоги економічного і політичного розвитку країни.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав "Положення про селян, що вийшли із кріпосницької залежності". "Положення" включало в себе 17 законодавчих актів і отримувало силу закону. В той же день цар підписав Маніфест про звільнення селян. У відповідності з Маніфестом всі кріпосні селяни отримували особисту свободу і громадянські права.

Весь процес звільнення селян включав в себе наступні процедури. Згідно з законом за поміщиками визнавалося право власності на всю землю в їх маєтках, в тому числі і на селянську, яку останні обробляли як свої наділи. Селяни отримували наділи не у власність, а в користування, взамін на відробіток повинностей, до повного викупу землі у поміщика. Селяни не мали права відмовлятися від наділу, але викуп землі міг здійснюватись тільки "за згодою сторін", тобто за бажанням поміщика.

Вся територія Європейської частини Росії була поділена на три природно-економічні зони - нечорноземну, чорноземну і степову, В чорноземній і нечорноземній зонах були встановлені "вища" і "нижча" норми: на чорноземах — від 3 до 4,5 десятин, в нечорноземах — від 3,25 до 8, в степовій зоні - від 6,5 до 12 десятин на ревізьку душу (1 десятина = 1,096 га).

Поряд із встановленням правил про норми земельних наділів, які відкривали поміщикам безліч лазівок для скорочення селянського землеволодіння, зберігався невизначений строк феодальної експлуатації. На весь період тимчасово зобов'язаного стану закріплювалось виконання селянами панщини і оброку. На Півдні України і в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній сума оброку за вищий наділ становила 9 крб., на Лівобережній і Правобережній Україні за десятину садибної землі - 5,1 крб., польового наділу — від 1,4 до 2,8 крб. За кожну десятину польового наділу селянин мусив щороку відробляти від 12 до 29 днів панщини.

На Правобережній Україні у зв'язку з польським повстанням 1863 р. селяни були переведені на обов'язковий викуп, земельні наділі збільшено, а викупна плата зменшена на 20%.

Характерною особливістю реформ у Російській імперії було виділення двох головних форм землеволодіння: приватної та общинної. На відміну від Росії, де понад 95% селян перебувало в общині, в Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80% селян Правобережжя й близько 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Внаслідок цього більшість українських селянських сімей отримувала індивідуальне право на землю й несла особисту відповідальність за сплату за неї боргу. Це сприяло зміцненню прив'язаності селянства до приватної власності, що й відрізняло українських селян від російських.

Безумовно, реформа не могла не торкнутися селян удільних і державних селян. Законом 1863 р. удільні переводилися до розряду селян-власників, отримавши право на викуп землі. До них були застосовані ті ж принципи влаштування, що й до кріпосних. Таких в Україні налічувалось понад 40% від усього селянства і поділялися вони щонайбільше на 30 різних груп. Реформа 1861 р., і зокрема закон 1866 р. звільнили державних селян швидше й на більш вигідних умовах, ніж кріпаків. Разом із свободою в більшості українських губерній державні селяни одержали наділи майже вдвоє більші від середнього, а платежі визначалися для них порівняно менші. Розподіл наділів був нерівномірний. Наприклад, на Харківщині він коливався в межах від 0,5 до 5 десятин, у Херсонській губернії - від 2,2 до 24,3 десятини. Частина державних селян була обезземелена.

У цілому селяни були невдоволені реформою і способом її проведення. Обурення селянства викликало те, що основні масиви землі залишилися