В 1916 р. розразилася хлібна криза. Вона мала для Росії трагічні наслідки. У великих промислових центрах постачання продуктів харчування різко скоротилось, що породило спекуляції, крадіжки, корупцію у величезних розмірах. В листопаді 1916 р. була проведена продрозкладка, тобто примусове вилучення продовольства (і перш за все зерна) у селян за твердими цінами. Такі заходи були спрямовані на забезпечення армії і міського населення продуктами харчування. Товарообмін між містом і селом практично припинився, його місце зайняла держава, яка силою намагалася вилучити зерно.

На початку 1916 р. в містах вводиться карткова система розподілу продуктів. Така ініціатива виходила від місцевої влади (міських дум, земств). Уряд контролював лише торгівлю цукром. Але оскільки продрозкладка не мала успіху, то продуктів у містах не прибавлялося.

В цей час знизилося виробництво сільськогосподарських машин на українських заводах, які перейшли на випуск зброї та іншого військового спорядження. Суттєво позначився на виробництві сільськогосподарської продукції закон про кінську повинність. До весни 1917 року було реквізовано близько 2,6 млн. коней, що завдало непоправної шкоди дрібним і середнім селянським господарствам.

Перша світова війна негативно вплинула на розвиток торгівлі та фінансову систему країни. Загальні фінансові витрати на війну склали астрономічну суму — 39 млрд. крб., які компенсувались за рахунок податків і внутрішніх позичок. В 1914-1916 рр. втрати бюджету зросли з 4,86 млрд. до 18,1 млрд. крб., що зумовило величезний бюджетний дефіцит. За 4 роки війни він складав 49 млрд. крб. З метою оплати цих витрат уряд постійно проводив внутрішні й зовнішні позики. З 1914 по 1917 роки сума кредитних знаків, що знаходились в обігу, збільшилась до 9,1 млрд. крб., в той же час золотий запас складав всього 1,5 млрд. крб.

Розпочалась безупинна емісія грошей. Уже в кінці 1915 р. десятирубльові золоті монети продавались за 16-17 паперових карбованців. На початку 1917 року кількість грошей в обігу збільшилась в 6 разів, один карбованець прирівнювався до 27 копійок довоєнного випуску. Основним зовнішнім кредитором Росії була Англія, яка вимагала російське золото в якості гарантій під кредити.

В Росії все більше незадоволення почала проявляти воєнно-промислова буржуазія, яка вимагала надати їй особливих владних повноважень. Наростала урядова криза: в 1915-1916 рр. змінились чотири Голови Ради міністрів, чотири військових міністри, шість міністрів внутрішніх справ, чотири - юстиції. Всі покладали надії на зміни в урядовому курсі, але ці надії не виправдались. Тим часом в Росії назрівали революційні події, які завершились 2 березня 1917 року відреченням Миколи II від престолу.

На початку XX століття під владою Австрійської імперії перебувало 4660,4 тис. українців, з них у Галичині - 3850 тис., на Закарпатті - 505,3 тис., на Буковині - 305,1 тис. чоловік.

Сільським господарством займалося приблизно 80-90% місцевого населення. Близько 70% національного доходу Західної України надходило від сільського господарства.

Значна частина сільськогосподарських угідь у Західній Україні належала, як і раніше, поміщикам. У 1902 р. у Галичині 4084 поміщикам (0,68%) належало 40,3% загальної земельної площі. Серед поміщицьких володінь латифундії становили 85,1%. Найбільше земель зосереджувалось у руках таких галицьких магнатів як брати Шептицькі, Й. Борискевич, Ю. Лавринський. Великим землевласником була католицька церква.

За даними 1895 р. на Закарпатті 750 поміщиків, або 0,8% землевласників, володіли 45% земельної площі. Лише в руках графа Ш. Бухгейма зосереджувалося 203 тис.га., або 21% усіх угідь.

У 1902 р. на Буковині земельні володіння, зокрема орна земля і ліс, що становили 60,1%, належали 578 поміщикам. Найбагатшими землевласниками були брати фон Айвас, які володіли 25076 йохами (йох дорівнювався 0,43 га), барон Гуденце, брати фон Васильки. Майже чверть усієї земельної площі Буковинського краю належала місцевому православному релігійному фонду.

Незважаючи на те, що кріпосне право на західноукраїнських землях було вже давно відмінене, на селі ще залишилися деякі кріпосницькі пережитки, зокрема монопольне право поміщиків на полювання, рибальство. Селянські господарства з ділянками до 2 га землі становили: в Галичині - 42,7%, на Буковині - 56% і на Закарпатті — 51%. В середньому на бідняцьке господарство припадало: в Галичині - 1 га, на Буковині — 1,5 га, на Закарпатті - 0,75 га. Поглиблювалося соціальне розшарування селянства. У Галичині 1902 р. заможні селяни становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% всіх земельних угідь. На Буковині 21,3% землі належало заможним господарствам, які становили 8% сільського населення. Наприкінці XIX століття на Закарпатті заможних селян налічувалось 9,93%, на їх частку припадало 23% усієї орної землі.

Західна Україна як прифронтовий регіон у роки першої світової війни стала головною ареною кривавих битв армій ворогуючих держав. Криваві бої між могутніми державами Східної і Західної Європи, що найбільше вирували на західноукраїнських землях, спричинили значне скорочення трудових ресурсів на селі. Це призвело до скорочення посівних площ, зменшення виробництва сільськогосподарської продукції та зростання цін. Зростали потреби армії в забезпеченні м'ясом, борошном, крупами та іншими продуктами харчування, що вироблялися в аграрному секторі. Селяни-виробники були доведені до крайнього зубожіння, що переповнювало чашу терпіння, виливалось у виступи проти існуючих порядків.

На початку XX століття в Галичині, Буковині та Закарпатті капіталізм переростав в монополістичну стадію. Тут діяли нафтовий, спиртовий, залізничий, цукровий та інші картелі, провідне місце в них займав австрійський капітал. Картелі гальмували промисловий розвиток західноукраїнських земель, намагалися підпорядкувати собі або ліквідувати ті галузі промисловості, що конкурували з ними. У промисловості зазначених регіонів України