Наприкінці 1930-х років радянська економіка набуває "та­бірного" образу. В результаті масових репресій значна частина населення опинилась за колючим дротом. Праця ув'язнених включалась в п'ятирічні плани. В роки перших п'ятирічок система Головного управління таборів за об'ємами виробницт­ва продукції займала перше місце серед всіх наркоматів.

Згідно до офіційних показників соціальну структуру радянсь­кого суспільства в 1940 р. складали такі групи: робітники - 33,7%, колгоспники і кооперовані кустарі - 47,2%, службовці та інтелігенція - 16,5%. Зберігався невеликий прошарок селян-одноосібників і некооперованих кустарів - 2,6%.

Таким чином, в кінці 1930-х років в СРСР утворилась спе­цифічна соціально-економічна система, яку найчастіше нази­вають "державним соціалізмом", її характерними рисами були повне одержавлення виробництва і ліквідація приватної влас­ності. Крім того, до основних характеристик "державного со­ціалізму" можна віднести наявність в країні лише однієї партії, монополію держави на засоби масової інформації, єдину офі­ційну державну ідеологію, контроль за суспільством з боку органів держбезпеки. Все це дає право говорити про те, що "дер­жавний соціалізм" в СРСР набував чітко вираженого тоталі­тарного характеру.

Економічне становище західноукраїнських земель

Після першої світової війни значна частина західноукраї­нських земель була анексована Польщею і Румунією. Закар­паття увійшло до складу Чехословаччини. Майже 7 млн. ук­раїнців, в основному колишніх підданих Австро-Угорської імперії, були позбавлені права на самовизначення. Основна маса українських земель відійшла до складу Польщі, під владою якої опинилися понад 5 млн. українців, які становили найчисленнішу національну меншість. У промисловому відношенні західноукраїнські землі були слаборозвинутими. Понад 80% населення займалося сільським господарством.

Польща, Румунія, Чехословаччина, до яких входили захід­ноукраїнські землі, в економічному розвитку значно поступа­лися США, Німеччині, Франції. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в економіці країн, до складу яких увійшли західноук­раїнські землі, панував іноземний капітал. Так, 44,4% вироб­ництва у деревообробній промисловості і 88,5% у нафтовій контролювали іноземні банки.

Західноукраїнські землі стали колонією, аграрно-сировин­ним придатком іноземних держав. Сприяючи розвитку про­мисловості в центральних районах, польський уряд свідомо галь­мував промислове будівництво на західноукраїнських землях. У 1938 р. Західна Україна виробляла 7-10% промислової продукції Польщі, при цьому її населення і територія станови­ли чверть території Польщі.

Західноукраїнська промисловість у післявоєнний період відчувала величезні труднощі в одержанні кредитів. З цього вміло скористалися заправили західноукраїнського й амери­канського монополістичного капіталу і прибрали основні по­зиції в економіці до своїх рук. У промисловості Західної Ук­раїни змінилося тільки те, що місце австро-німецького капіта­лу зайняв французький, англійський, американський. Частко­во посилив свої позиції й польський капітал.

У 1929 р. економічне піднесення змінилося нечуваною кри­зою. Зайнятість у фабрично-заводській промисловості змен­шилася на 40-50%. Занепало дрібне виробництво. Хоча пізніше й настало деяке піднесення, однак до 1939 р. ні фабрично-за­водська промисловість, ні дрібне ремісництво вже не переви­щили рівня 1928 р. Середньорічна кількість робітників, зайня­тих у середніх і великих підприємствах переробної промисло­вості Західної України, в 1938 р. становила близько 50-55 тис. чол. У гірничодобувній промисловості й на лісорозробках чи­сельність робітників зросла, але це не змінило загальної кар­тини економічного застою західноукраїнських земель.

Нафтова і озокеритна промисловість Прикарпаття в 20-30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Видобуток нафти знижувався з кожним роком. В порівнянні з 1912-1913 рр. він зменшився в 3-4 рази і становив 370,8 тис. пудів у 1938 р. Озокеритні шахти наприкінці 30-х років припинили роботу.

Деякі зрушення на краще відбулися у калійній промисло­вості. Поряд з Калуськими копальнями, у 20-30-х роках відкри­ваються копальні у Стебнику і Голині. Проте розвиток калій­ної промисловості обмежувався невеликим обсягом внутріш­нього польського ринку і труднощами експорту. Відстале сільське господарство Західної України й Польщі не застосо­вувало належним чином мінеральних добрив, а їх експорт не відповідав інтересам міжнародних хімічних монополій.

У післявоєнний період, незважаючи на повільний розвиток економіки краю, зросла чисельність українських підприємців. У конкурентній боротьбі з польськими, румунськими та чеськими підприємцями вони зміцнювали свої позиції в промисловості і торгівлі, розширювали вплив на банківсько-кредитну систему. В кілька разів збільшилися капітали в таких національних об'єднан­нях, як "Народна торгівля", "Маслосоюз", "Центросоюз",

"Центробанк", "Карпатія", "Дністер" та ін. Дедалі більше українців ставало власниками фабрик, заводів, житлових будинків.

Занепад промисловості негативно відбився на становищі трудящих. У 1931 р. налічувалось 730,3 тис. найманих робіт­ників. Величезний резерв робочої сили давав підприємцям можливість знижувати заробітну плату до мінімуму. У Західній Україні вона становила 30-50% заробітку робітників промис­лових центрів Польщі й не забезпечувала прожиткового мініму­му. В умовах економічної кризи безробіття стало хронічним явищем. У 1936 р. лише у Львові не мало роботи понад ЗО тис. чоловік. Фабриканти і заводчики широко використовували працю жінок і підлітків, оскільки платили їм значно менше, ніж робітникам — чоловікам.

Становище у сільському господарстві ускладнювалось ко­лонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини і Румунії. З поміщицьких і церковних земель були створені спеціальні фонди для польських, румунських і чеських колоністів. Про­тягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноук­раїнських землях понад 600 тис. га для майже 77 тис. ко­лоністів. Це були військові й цивільні поселенці, їх інтереси захищали "Центральна спілка військових поселенців" та "Спілка поселенців". Аналогічну політику проводили румунсь­кий і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а на Закарпатті - 19 тис. га для чеських колоністів.

Усе це ще більше загострювало проблему аграрного перена­селення, безземелля і малоземелля західноукраїнського селян­ства. Важким тягарем на його плечі лягли податки, побори та різні напівфеодальні повинності, особливо по ремонту та будів­ництву шляхів. Високими були ціни