Як приклад можна привести заклик до молоді про участь в освоєні цілини, про будівництво грандіозних підприємств в Сибіру, на Далекому Сході. В квітні 1958 року колектив залі­зничної станції Москва-Сортувальна виступив з пропозицією про проведення щорічних Всесоюзних комуністичних субот-ників. Ці суботники повинні стати зразком комуністичної (без­платної) праці, а зароблені гроші під час суботників передбача­лось переводити до різноманітних фондів.

Ці та інші приклади різноманітних громадських ініціатив незабаром були взяті на озброєння офіційною пропагандою і поклали початок новим мобілізаційним заходам. Після деяко­го піднесення рух за комуністичну працю повернув в русло зви­чайного формалізму, доходячи часом до абсурду. Так, співробіт­ників наукових інститутів, вчителів, службовців різноманітних закладів, студентів змушували виконувати безкоштовно непро­дуктивну працю: підмітати вулиці, працювати на будівництві і овочевих базах, брати участь в збиранні врожаю, де їх викорис­товували як дарову робочу силу. Лікарів зобов'язували після роботи вести прийом пацієнтів за місцем проживання на гро­мадських засадах і т.п. Відмова від таких робіт вважалася ан-тигромадянським поступком і засуджувалась в колективах.

Перетворення в соціальній сфері

Економічна історія була б неповною без вивчення значних зрушень які відбулись на рубежі 1950-1960-х років в соціальній сфері і які зачепили, в першу чергу, міське населення. В квітні 1956 року було скасовано антиробочий закон 1940 року про суворі покарання за спізнення на роботу і прогули, про заборо­ну на зміну місця роботи. У вересні того ж року було встанов­лено мінімум заробітної плати, нижче якого підприємства не мали права оплачувати робітникам виконану роботу.

Але, напевне, основним серед інших був закон про пенсійне забезпечення, прийнятий в липні 1956 року, який зачепив інте­реси мільйонів людей. Розмір пенсій залежав від стажу робо­ти і віку. Чоловіки могли піти на пенсію у віці 60 років при 25-річному стажу роботи, жінки — у віці 55 років при 20-річно-му стажу. Розмір щомісячної пенсії коливався від 300 до 1200 крб. Однак в цьому законі було відсутнє питання про автоматичний вихід на пенсію при досягненні граничного віку. Це, в свою чергу, відкривало великі можливості для чинов­ників вищого рангу (наприклад, міністрів) знаходитись на своїх місцях пожиттєво, хоча їх фізичні і розумові здібності до того часу уже зовсім не відповідали вимогам часу. Поряд з цим значно розширилась система персональних пенсій, які призна­чались "за особливі заслуги перед державою", їх розмір був непорівнянно вищим від загальнодержавних пенсій, з ними були пов'язані різноманітні привілеї при оплачуванні житла, безкоштовному проїзді в громадському транспорті, отримання можливості безплатного лікування в санаторії тощо.

Питання про пенсійне забезпечення колгоспників виріши­лось в 1965 році. Пенсії за старістю стали отримували чоло­віки у віці 65 років, жінки — 60 років, і тільки в тому випадку, якщо вони продовжували жити в своєму колгоспі. Для тих, хто на старість переселився в місто до дітей до настання пен­сійного віку (навіть при наявності необхідного трудового ста­жу), питання про пенсії взагалі не ставилось. Ці люди ніби випадали із сфери соціального забезпечення, оскільки "втра­тили зв'язок із своїм господарством". Розмір пенсій для сільських жителів був визначений у 8 крб., пізніше він зріс до 12-15 крб. Вважалось, що решту коштів для життя люди змо­жуть отримати від свого приватного господарства.

В 1956 р. було прийнято закон про скорочення робочого тижня (з 48 до 46 год.), тобто робочий день в суботу ставав коротшим на 2 години. В роки семирічки робочий тиждень скоротився в середньому до 40 годин. Це означало, що робітни­ки і службовці працювали п'ять днів у тиждень по 7 годин, а в суботу — 5 годин. Пізніше, в кінці 1960-х років, ці п'ять су­ботніх годин розподілили на інші дні тижня, і субота стала другим вихідним днем. Збільшилась оплачувана відпустка жінкам, які були в декреті, з 70 до 112 днів.

В середині 1950-х розпочалось масове житлове будівницт­во, яке було переведене на промислову основу. Житло будува­лось із залізобетонних панелей, що помітно скоротило строки будівництва, правда, часто за рахунок погіршення умов в само­му плані помешкання (невеликі за площею кухня і коридор, прохідні кімнати, суміщені санвузли і т.д.). Але люди, які пе­реселялися із бараків, підвалів, гуртожитків в нові окремі квар­тири, сприймали це за щастя. Про збільшення міського жит­лового фонду свідчать такі дані: в 1950 році він становив 513 млн. кв. м., в 1960 — 958 млн. кв. м., в 1964 — 1184 млн. кв. м. За 1956 - 1960 роки в нові квартири пересилилось майже 54 млн. чол., що становило четверту частину населення всього Радянського Союзу. Значного поширення набули житлові ко­оперативи на досить пільгових умовах з відстрочкою на 15 років виплати всієї вартості квартири.

І все таки, не дивлячись на небувалий розмах будівництва будинків, житлова проблема залишалась далеко не вирішеною. Черга на отримання квартири просувалась досить повільно і дуже часто залежала від виробничих показників працівника, від ак­тивної участі в суспільному житті колективу, від відносин з на­чальством та інших чинників, що дозволяло використовувати зазначені чинники задля тиску на конкретних осіб.

В 1958 році було прийнято рішення призупинити на 20 років виплату коштів за державними позичками, оскільки