Ідея національного О.Потебні є апріорною по своїй суті, а тому притаманна кожній людині (Мова, с.112). Такою ж апріорністю наділена ідея національного й у Т.Зіньківського (Т.З.Листи, с.494).

Національна ідея ж належить до телеологічного погляду на історію як результату втілення покликання, розвитку наперед визначених ідей: «народна творчість і воля – остання ціль, яка вказується наукою кожному племені, ціль, без якої не може бути досягнута досконалість роду людського» (Мова, 105). Вона у всіх його проявах, на думку О.Потебні, містить певну своєрідність, але подібні були і раніше. Родова особливість полягає в наступному. Така «ідея є не необхідною ознакою народу, а виникаючий час від часу замисел окремих осіб і громад зробити відомі риси, що приписуються народу, керівним началом свідомої діяльності... народу...» (Мова, 102). Таким чином, ідея є частиною всезагальної думки народу, частиною загального духовного настрою народного життя. В цьому сенсі цю ідею ми будемо признавати кожного разу, де в народі, під впливом ворожого зіткнення з іншим народом, виникає потреба народних ознак, потреба збереження єдності самого народу. В цьому сенсі, національна ідея набуває месіаністичного забарвлення (Мова, с.102).

Національна ідея Т.Зіньківського більш конкретна і полягає у наданні Україні прав автономії у складі Російської імперії. Він виступав за етнічно-культурну автономію України, будучи у даному разі спільником із М.Драгомановим, який стояв на федералістичних позиціях у вирішенні цієї проблеми. Хоча, «самостійність державна – найкраща і найпевніша запорука національного життя, але така задача виходила б із порядку речей реальних і була б ні що інше, як тільки дитяча мрія...» (ТисячаМолУкр, с.82).

Від загальності національної ідеї до її конкретності, до її вирішення кожною людиною, кожним представником нації чи всесвіту – ось шлях реалізації національної ідеї В.Барвінським. Саме меті (тобто телеологічності національної ідеї) надавав серйозної уваги. Формування її, як він гадав, зумовлено усвідомленням з боку індивіда своїх цілей, потреб, інтересів. Тут чітко виявляється альтруїзм національної ідеї: «Я вибрав до життя борбу і працю, а та дорога устелена скоріше тернами, як цвітами» [Бесіда Володимира Барвінського виголошена на музикально-декламаторськім вечорі у Львові в ХІV роковини смерті Тараса Шевченка. Додаток до 6-го числа "Правди". У Львові, 1875., с.58], — писав він в одній із своїх повістей. «Я тілько бажав би, — підкреслював В.Барвінський, — щоб моя праця йшла для добра людей, щоб через мене ставали люди щасливіші, щоб я, працюючи для других, сам міг бути щасливим їх добром і щастям» [Бесіда Володимира Барвінського виголошена на музикально-декламаторськім вечорі у Львові в ХІV роковини смерті Тараса Шевченка. Додаток до 6-го числа "Правди". У Львові, 1875., с.58]. Його свідомість, як і свідомість всіх інших мислителів, полонили благородні думки, мрії — стати справжнім «мучеником» за «волю, за добро ближніх», незмінно стояти на сторожі справедливості — «правди убогих і угнетених».

Цінність буття національного визначається тим, як воно осмислюється й реалізується в життєвій меті мислителя.

Національне, за О.Потебнею, відображає в собі особливості свого краю, території. Національне не бачить своєї оригінальності доти, поки бачить тільки себе, а стає національним тільки тоді, коли поруч з’являється інше національне (Мова, с.53). Національні погляди «виключно односторонні», а «національне почуття намислиме без несправедливості до чужого» (Мова, 106). Якщо «своє» позитивне, то «не-своє» є негативним.

Для Т.Зіньківського національне проявляється в діяльності, у відношенні та ставленні до інших. Він наводить приклад прояву національного в громадському житті росіян: «виявляють своє національне Я тим, що знущаються з інших народів, які попали в їхні пазурі» (Т.З.Визв.шлях,МолУкр, 276). При цьому, особливість національного випливає з внутрішньої характеристики самого народу, а не з бажання окремих постатей («...народ, який викохав у себе деспотів, деспотично буде поводитися і з тим, хто матиме нещастя упасти під його п’яту. Раб, зробившись силою, стає деспотом» (Т.З.Визв.шлях,МолУкр, 276)).

В.Барвінський зазначав, що національне проявляється через буття та розвиток і потрібне для формування національної свідомості (О.Барв.Ч2, с.339). Національне у його рефлексіях виступає наріжним елементом у поглядах на соціально-економічний розвиток, «домоустрій» чи буття в цілому.

Одним з найбільш використовуваних понять поряд з поняттям національного, були поняття народного, народності та національності.

О.Потебня вказує на ідейність поняття народне (як і національне). Адже «ідеї починають керувати життям після довгих періодів, які потрібні для перетворення їх в чернозем (основу) думки, тобто в дещо, про що більше не розмірковують» (Мова, с.112). З ідейності народного випливає його об’єктивність.

Слово народ, вважає О.Потебня, перейшло від значення народження і народжене до збірної назви значення множини людей, «простонароду» і нації. А народність є «те, чим один народ відрізняється від інших» (Мова, с.117). Народність, тобто те, що робить відомий народ народом, полягає «не в тому, що виражається мовою, а в тому, як виражається» (Мова, с.118). Народна єдність є єдністю формальною. Не дивлячись на таку пустоту змісту, народність є великим історичним двигуном, бо «служить засобом утворення єдності інших зв’язків між членами одного й того ж народу: єдність віри, освіти