Зіньківський був переконаний, що гучні заяви про любов до всього людства, але заперечення любові одне до одного є «брехня, та ще й нелогічна, бо і варт на світі буде жизнь, коли матимеш кого любить, бо коли ми любим, ми ціним жизнь, значить і будем робить, до чого ми здатні» [ф. III, № 45260]. Дбати і любити слід своє. Такої ж думки дотримувався і Ол.Барвінський, який в ряді своїх праць (Див: Матеріали, с25, 64) не тільки намагався привернути до українців увагу закордону, а й історично та політично обґрунтувати загальноєвропейську роль свого народу.

У статті «Молода Україна, її становище і шлях» Зіньківський не ставив собі за мету ґрунтовно викладати свої погляди на те, що таке національна ідея, про роль «національних організмів» у розве культури, на те, що «національність – се колективна одиниця, де того ще природжена, а не штучна, твір історії, а не волі одиниць», на те, що коли визнано право на життя й існування людської особистості як такої, «то ще більш така одиниця, як народ, що складається з мільйонів, має право жити», про те, що «європейська культура і взагалі світова посувалась наперед генієм національностей», а тому світ би багато втратив, якби запанували у ньому «волапюкісти, або хоч самі москалі», оскільки «визвол національних одиниць... з-під утиску та гнобительства інших національностей, що панують в держа-ві» є неминучим, логічним наслідком, дальшим ступенем людського поступу. Всі ці думки Зіньківський вважав такими, що вже давно визнані і мають фундаментальну вагу при трактуванні суті українського націоналізму, при розгляді питань життя державного, міжнаціо-нального та громадського.

На думку Зіньківського, кожна людина як представник певної нації має ставитись з повагою до іншого народу, користуватись його здобутками в царині культури, політики, економіки, адже «добро, що зроблено його в одній громаді – се здобуток усього світу, усього космосу» [Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко.Л., 1893. — Т. 2, 107].

Націоналізм «в чистім, благороднім розумінні» не може зневажати вищі гуманні ідеї людства, бо це буде «не націоналізм, се просто варварство, що прикриває свою погану й мерзотну вдачу чистим, святим покровом націоналізму». Кожен народ має прямувати до реалізації тих вселюдських «гуманітарних бажань та ідей», які є спільними для всіх народів, тобто є космополітичними, оскільки «космополітизм і націоналізм стоять як ціле і частина, як розуміння родове і видове». На жаль, наголошує Т.Зіньківський, у Росії ці два поняття трактують як діаметрально протилежні.

Насправді той, хто зве себе інтернаціоналістом, тобто космополі-том, і закликає працювати «для світового добра», але «цурається позитивної праці для свого народу, той – нероба і ледащо», бо лише щира праця на рідній ниві веде до здобутків загальнолюдських, і це, на думку Зіньківського, є «найпродуктивніша дорога сій світовій праці – се праця для свого народу – так ми розуміємо націоналізм і такий мусить бути український націоналізм» [Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко.Л., 1893. — Т. 2, 107].

Таким чином, Зіньківський у трактуванні націоналізму та інтернаціоналізму як природжених почуттів людини виходив з того, що справжній, благородний націоналізм співіснує із справжнім, благород-ним інтернаціоналізмом, який фактично не може без нього існувати. Разом з тим він визнавав і те, що не лише «у варварській голові ся ідея може виховати тільки варварське розуміння її», але і «народи, як одиниці, можуть розуміти сю ідею не однаково». Розуміння її залежить від рівня культури народу, від його історичного минулого, від тих політичних обставин, в яких він жив і живе тепер, що в сукупності впливає загалом на формування його свідомості, менталітету.

Поєднання свого і чужого, національного і загальнолюдського можливе завдяки толерантності. Зараховуючи українську націю до націй висококультурних, цивілізованих, націй європейського рівня, зважаючи на історичне минуле українського народу, Т.Зіньківський підкреслював, що й надалі ми повинні боронити своє національне життя, не проявляючи агресії, варварства, притаманних іншим народам, а й надалі «толерантно поводитися з усякою іншою народністю і не знати ворогування до неї, яко до народності, хоч і би й до тієї, що нас душить, а мусим тільки ворогувати і битись зі тими ідеями та змаганнями, що мають нас знищити» (ЗінькМолУкр, с.81).