Особливості та характерні риси народності лежать в основі національності. До таких прикмет Т.Зіньківський відносить не «релігійність та державність», які можна змінити чи позбутися, а прикмети «інтелектуальні, фізичні, фізіологічні» (Тисяча.МолУкр, с.86).

О.Потебня вказує на те, що «народність реальна по відношенню до свого минулого: але, як встановлена ним сукупність способів впливу на нові явища (зовнішнього, але не обов’язково інонародного, бо... народне життя проходить в Я, для якого все існуюче є зовнішнім), вона є формальною до такої міри, що із її збереженням сумісне навіть повне (але поступове) заперечення попереднього змісту» (Мова, с.70). В понятті народність втілюється не ідейність, а формальність, формовість. Народ, народність має ідеї, за рахунок яких і живе, але жодна ідея не є кінцевою (Мова, с.106).

Своєрідність народності знаходиться в прямому відношенні до міри її відчуження від інших та в зворотному до рівня цивілізації (Мова, с.77). На своєрідність, як основну рису визначення народності, вказував і В.Барвінський: «аби зникли недоліки суспільного розвитку, необхідно розвивати риси нашої руської народності» (Барвінський В. Слівце до опізнання. (Відповідь п.Українцеві на лист «Опізнаймося») // Правда. – 1877. - №1. с.164).

На думку О.Потебні, народність відрізняється від поняття національності в часовому відношенні: «здається зрозумілим, що не лише відчуття, але й усвідомлення народної єдності, в розумінні спільності думки, що встановлюється єдністю мови, є явищем давнім... . ... національність народилась на початку нашого століття (ХІХ ст.), вона дала поштовх поступовому виділенню особистостей-народів цивілізованих з безособової маси диких народів...» (Мова, с.101).

Національність сприяє і прогресу і «реакції, дивлячись, що саме до цього часу було перепоною національного розвитку» (Мова, с.104).

Під національністю «ми повинні розуміти «ідею національності» (тобто, національну ідею), а не народність в широкому розумінні, бо якщо під останньою будемо розуміти глек цивілізацій, то... ми не зможемо зрозуміти, як розвиток вмістимого не зруйнувало глек (як птах, що вилупився з яйця руйнує скарлупу), а навпаки зміцнив цей глек» (Мова, с.104)

Т.Зіньківський вважає, що «національність – це колективна одиниця, до того ж природжена, а не штучна, твір історії, а не волі одиниць, (як юридичні спілки, товариства), а тому твір об’єктивних початків, а не суб’єктивної волі» (Тисяча.МолУкр, с.80). «...Національність – це лише одна форма громадського життя колективного, природжена спілка...» (Тисяча.МолУкр, с.86).

«...Коли за одиницею призначають право і потребу жити, мати своє «я», котре нікому не заважає, то ще більше така одиниця, як народ, що складається з мільйонів, має право жити. ...Європейська культура, і взагалі світова, посувалися наперед генієм національностей...» (ТисячаМолУкр, с.80).

Ол.Барвінський виходив із позиції, що при визначенні національності не можна оминути питання мови. «при означенні національності так поодиноких індивідумів, як і цілих народів, єсть, побіч деяких інших моментів, на чолі яких стоїть релігія – найміродатнішою критерією є мова. Побіч сеї критерії всі інші характерні прикмети (як фізичні властивості, територіальна і державна приналежність) вступають на другий план. Мова є власне тим сполучником, що з’єднує індивідуума в різко визначені народні індивідуальності, кладе основи до їх окремішнього існування і дає зародок до самостійного питомого життя» (Матеріали, с.86; Цит. за: Прикарпатська Русь в ХІХ віці в біографіях і портретах її діятелів. – Львів, 1898. – С.167).

З поняття національність, переконаний Т.Зіньківський, випливає право людини на національність (Тисяча.МолУкр, с.86; Гнідан, с.409-410).

Кожна народність, на думку О.Потебні, «тримається на вродженому націоналізмі» (Мова, с.10). Цей націоналізм не має потреби широко всотувати, а тим більше поглинати інші народності з їхніми окремішніми націоналізмами.

Націоналізм та націоналісти О.Потебні двоякі: «ті, які поглинають і ті, яких поглинають» (Мова, с.71). Т.Зіньківський поділяє націоналізм на асиміляторський і централістичний (ТисячаМолУкр, с.82).

Проте, найоптимальнішим видом для О.Потебні є «послідовний націоналізм», який не хоче «влади, яка підтримується насиллям... Він хоче лише дотримання основного педагогічного правила: не ігнорувати наявних засобів учнів, а користуватися цими засобами і розвивати їх» (Мова, с.73). В схожому руслі висловлюється і Т.Зіньківський: «наш націоналізм – оборона свого національного життя, волі, і яким він був у протягу всієї історії, таким повинен і зоставатися» (ТисячаМолУкр, с.82). У трактуванні питання націоналізму Т.Зіньківський брав за основу історичні та символіко-культурні атрибути етнічної ідентичності (релігія, звичаї, мова, інституції). На той час вони до певної міри були викладені у праці М.Костомарова «Две русские народности», на яку посилається Зіньківський у своїй статті.

Зараховуючи українську націю до націй висококультурних, цивілізованих, націй європейського рівня, зважаючи на історичне минуле | українського народу, Зіньківський підкреслював, що й надалі ми повинні боронити своє національне життя, не проявляючи агресії, варварства, притаманних іншим народам, а й надалі «толерантно поводитися з усякою іншою народністю і не знати ворогування до неї, яко до народності, хоч і би й до тієї, що нас душить, а мусим тільки ворогувати і битись зі тими ідеями та змаганнями, що мають нас знищити» (ТисячаМолУкр, с.82). Хоча з іншого боку, «український націоналізм – реакційний рух,, бо українофіли ніби індивіда становлять вище сім'ї, сім'ю вище від громади, а сю – від нації, націю ж – вище від усього світу!!!» (Гнідан, с.405).

Поряд з поняттям