«Для народу, який денаціоналізується одна розумова і моральна підкореність створює ряд несприятливих умов існування» (Мова, с.73).

«Денаціоналізація полягає в такому перетворенні народного життя, при якому традиція народу, що передається в мові, переривається чи послаблюється до такої міри, що стає лише другорядним фактором перетворення» (Мова, с.97). Денаціоналізація в значній мірі залежить від ступеня розвитку народної мови (Мова, с.97-98).

Незважаючи на денаціоналізацію, українські мислителі, все ж надавали більшої ваги поняттю української нації. О.Потебня категорично висловлювався на рахунок національного розвитку впродовж першої половини ХІХ століття: «...українське суспільство опинилося не на висоті національного питання, – і ось тепер справа дійшла до того, що саме майбутнє існування української національності ставиться під знаком питання...» (Мова, с.34). А ще добавляє, що «українська національність... самостійно, без жодних втручань з боку, добровільно прийшла до самозречення, не знайшовши і краплини... енергії та стійкості... І нація перетворилась в «етнографічний матеріал», яким намагається скористатися наука, допоки він ще не зник» (Мова, 147). Проте, як відзначають сучасники О.Потебні, він сам намагався спростувати всією своєю працею свій же висновок про загрозу втрати української мови та культури (Мова, с.36).

«Чужа мова, чужий звичай і чужі порядки і все, що виходить за рамки побуту народу чи дальше за його світогляд, все це для нього чужоземне, не своє... Завдяки такій замкнутості, відчуженості і пануючим в нього уявленням, народ не піддавався і не піддається впливу.., зберіг свою мову, свій давній звичай, свій народний побут, чим спас і свою народність» (Мова, 67). Завдяки такій закритості, О.Потебня бачить цілість українських земель: «Ми не можемо забути своєї кровної єдності з простими людьми Поділля, Волині, Галича і т.д. і права приймати їх справи до серця» (Мова, 18).

У Ол.Барвінського своє бачення українського народу, на яке вплинув австрійський фактор: «Руський нарід доказав незбитими даними..., що дійсно є спосібний до вищого культурного розвитку і вповні заслуговує станути в одному ряді з іншими культурними народами; та що йому з міродайних кругів зовсім не слушно належиться поміч в культурних змаганнях, і цей нарід заслуговує на своє власне вогнище наукової роботи і образовання, на український університет... Пособлювання національному і культурному розвиткові українського народу в Австрії є не лише із засади рівноправності конечне, але також зі становища державного розуму» (Барвінський О. Значення українсько-руського народу для Австро-Угорщини! // «Руслан». – Льві, 1912., с.18-20; Матеріали, с.29).

Розвитку українського народу, на думку Ол.Барвінського сприяв ряд причин: «а) дбалість про долю Русинів у Австрії; б) неясне розуміння про українську мову і народність; в) почини українського народного шкільництва; г) перше просвітнє товариство українське; д) відгомін словянського відродження в наддністрянській Україні; е) досліди української історії і мови...» (Барв.Част.2, с.64-68).

О.Потебня все більше й більше «розчаровувався в національній дієздатності своїх земляків і всі успіхи української культури і літератури... вважав недостатніми» (Мова, с.34). Щоб бути нацією, народ повинен «держатся кучи» заради певної мети. Тільки національна ідея здатна до збереження такої єдності, адже «наукові інтереси не пробуджені, зовні небезпеки немає, усвідомлення своїх переваг падає...» (Мова, с.56). Роз’єднання передбачає в особистостях, які становлять основу суспільства, домінування егоїстичних потягів.

Однією з причин занепаду української нації О.Потебня бачить у відсутності самостійності. А «народність, яка поглинає другу, після надмірної трати своїх сил, ...приводить до її розпаду» (Мова,с.74).

В свою чергу, Т.Зіньківський шукає причини та недоліки української нації не в зовнішніх факторах, а у внутрішніх. Він переконаний, що народ «міг би істніти, якби наші українці не були такі недбалі, ліниві». А потім стверджує: «Ми, ми самі винні в тому, що у нас досі нічого нема! Бо «хто дбає, той і має»...! Лінь, недбалість і зрада – ось чим ми досі вславилися, ось наш історичний формулярний список» (Цит. за: Матер, 22, 110). А В.Барвінський переконаний, що прагнення до задоволення лише своїх власних потреб і нехтування інтересами, цілями інших осіб не робить щасливим життя. Більше того, такий тип особи є байдужим до життя людей: «Але личність, розвинена до крайности, то головніша перепона до асоціації і солидаризування, то джерело, з котрого плине егоїзм, индеферентизм, а для добра загалу, апатія до діла публічного» [В.Б. Третій май // Діло. 1880. 3(15) мая.].

Окрім внутрішньолюдських причин, українцям притаманні ще й внутрішньонародні проблема. Головною з яких є проблема української інтелігенції, точніше проблема або в її відсутності, або неправильному шляху розвитку. Щодо її відсутності, то тут варто з’ясувати, що таке інтелігенція. Але до цього питання ми звернемося нижче. Що ж до другої проблеми, вона й справді існувала, існує і, мабуть, буде існувати. Усвідомлюючи велику «вагу в історії народу» інтелігенції, від діяль-ності, інтелектуального рівня, національної свідомості якої залежати-ме, яким шляхом піде народ, Т.Зіньківський з болем відзначає відсутність «в своїм народі кореня» і наявність величезної прірви між народом та спанілою інтелігенцією. Т.Зіньківський зазначає, що «українське громадське життя йшло двома неоднаковими шляхами. Український народ виробив