Т.Зіньківський мав рацію, зауважуючи, що відсутність самостійної держави негативно позначається як на духовному, так і економічному розвиткові того чи іншого бездержавного народу.

Національне проявляється апріорно, існує додосвідно, підсвідомо. О.Потебня вважає, що «наші батьки та діди були міцні у своїй народності, самі того не усвідомлюючи, вони могли ще залишатися українцями», а потім з гіркотою добавляє: «ми вже можемо бути міцними тільки усвідомленням своєї «осібності» (особливості)» (Мова, с.19, 63-64).

О.Потебня переконаний, що якщо існує зв’язок між явищами суспільного життя, то є він і в тому, що людина «усвідомлює чи не усвідомлює свого відношення до народу чи суспільства» (Мова, с.53).

Свідомість своєї народності передбачає жертву власних інтересів на користь народу (Мова, с.56).

Українцям заважає внутрішній конфлікт, який О.Потебня пояснює тим, що «ми не усвідомлюємо своєї племінної осібності...» (Мова, с.18).

Ол.Барвінський переконаний, що здобути самостійність може тільки національно свідомий народ (БарвМатеріали, с.24). Для цього, на думку В.Барвінського, потрібно плекати, берегти і скріплювати національну свідомість серед українського суспільства «яко могучої підвалини самостійного національного єствованя і розвитку» (БарвЧаст2, с.339). В усіх статтях він стверджував, що «просьвіта і розвиток народу власними силами, поправа єго народно-господарського побуту, культурний єго підєм і зміцненє національної свідомості», це все «доведе український нарід до бажаної мети...» (БарвЧаст2, с.340).

Т.Зіньківський, розглядаючи проблему української інтелігенції, вбачає основну причину духовної віддаленості української інтелігенції від народу в першу чергу в її недостатній національній самосвідомості. Причому він вказує, яким чином її поповнити, та напрям роботи над собою, над власними недоліками [Зіньківський Т. Писання Трохима Зіньківського. – Т. 2. – Львів, 1896. – 324 с., C. 78]. Свідомість національного здатне проявитися через правдивий та реальний опис дійсності, «життя, але життя... справжнього, а не вимудрованого для розмальовування псевдоромантичного сюжету» (Листи, с.346).

Свідомість національного проявляється через дух народу, який, в свою чергу, проявляється через освіту, культуру, мову тощо (Т.З.ВизвШлях, с.278).

Українська інтелігенція була в «неприродних стосунках» зі своїм народом, «йшла різними шляхами», «розбивалась на ворожі табори». У громадсько-політичному житті народу, був переконаний Т.Зіньківський, забезпеченого належним рівнем соціально-економічного, політичного та культурного життя, можуть існувати «різні течії, що пливуть різно, держаться різних думок в громадському житті». Такий ідейний плюралізм є загалом нормальним явищем, бо чим «більш сих течій, то більш поля вони оживляють своєю водою і, спливаючись докупи, в одне море, себто маючи своєю метою і кінцем своїм добро свого народу — витворюють багатий на воду потік ду-ховного життя» [Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. Л., 1893т.2, 83).

А О.Потебня переконаний, що поява самостійної особистої думки та збереження її за допомогою писемності показує «движение народной жизни». І тут же додає: «урізноманітнившись в проявах свого життя і рухаючись вперед, народ не тільки не перестане бути, але саме через це робиться самим собою; чим більше виникає в народі окремих фізіогномій, тим більше цими фізіогноміями з’ясувується, визначається і виражається зовні весь загальний склад народного духу чи народний тип» (Мова, с.112). Інакше кажучи, особливість народу скривається в духовності народу, носієм якої виступає інтелігенція.

Складовими можливого розвитку української національності виступають, на переконання О.Потебні, мова, література і культура (Мова, с.34). Вони ж становлять дух народу, способи його вираження.

О.Потебня гостро критикує тих, хто сподівається, що порятунок прийде з зовні (Західної Європи). «Наши западники… воображают, что Европа простирает к нам такие же дружеские объятия, как они Европе» (Мова, с.18). О.Потебня критикує мавпування Заходу, а натомість пропагує розумну вірність власній традиції. Культура передається через зв’язок минулих поколінь з теперішніми, який проявляється через спадковість. А остання, в свою чергу, виявляється через наслідування, «подражательность» (Мова, с.79).

Т.Зіньківський стверджує, що «економічний гніт і економічна неволя менше вадять народности, ніж гніт культурний; я сміливо і явно кажу, що гніт турецький або якої хочете дикої орди, ще благодать перед гнітом нації, попсованої цивілізацією, нації такої, що знає, де дошкульніше вдарити. Дика орда руйнує економічно, грабує, але ці лиха такої ж природи, як усяке стихійне лихо: град, посуха, землетрус – найшло, понищило, зруйнувало господарство і зникло; і всі ті економічні втрати праця зараз надолужить і знаку по них не зостанеться. Не те саме є панування квазі-цивілізованого варварства» (ЗіньківВизвшлях, с.277). Культура відіграє фундаментальне значення, вона є основою будь-якого народу, його духу. А тому, повинна бути збереженою самим народом.

Дієвість життя залежить від рівня освіченості суспільства. Щоб осягнути сутність життя відповідно до своїх можливостей, здібностей, людині необхідні певні знання про себе та довкілля, в якому вона існує. Освіта, за В.Барвінським, є необхідною засадою