Повноцінність життя значною мірою залежить і від виховання людини. В нього В.Барвінський включає такі базові складники: освіченість, альтруїзм, любов до праці, патріотизм, почуття обов’язку і відповідальності за свої вчинки перед людьми, чесність, правдивість, скромність, почуття власної гідності, твердість волі та стійкість, наполегливість у досягненні життєвої мети, змагання до свободи. Прищеплення людям, в першу чергу — молоді цих рис та принципів є життєвою необхідністю, великим обов’язком: «...Немає більшого добра над добре виховання, знов немає більшого нещастя, як діти не виховані» [Сохацький Б. Релігійна сім’я в інтерпретації В.Г. Барвінського // Історія релігій в Україні: Міжнар. наук. конф. Львів, 16-19 травня 2001 р. — Кн. 1. — Львів, 2001], – наголошував він. Вихованість дітей – це ті важливі духовні надбання, які переважно формуються у сім’ї. Морально доброзичлива атмосфера цього осередку повинна базуватись на любові, глибокій пошані один до одного, дотриманні людинотворчих Заповідей Божих – необхідних складових щасливого життя, міцності, надійності сім’ї. Саме ці цноти і є вирішальними для виконання нею її ролі у житті кожної людини [Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів. Ф. 11. Спр. 4125, арк. 57, с.391-396].

Наслідуючи концепції німецького просвітництва XVIII ст., В.Барвінський сприйняв також тезу німецької ідеалістичної філософії про першочергову необхідність національно-культурного відродження народів, що стане передумовою і служитиме безпосередньою підставою для подальших суспільних змін. Власне цей суспільно-політичний аспект ідеалістичної філософії В.Барвінський використав як теоретичне підґрунтя, широко пропагуючи «розвій самостійної словесності руської» і вбачаючи у ньому реальну базу для покращення умов існування народу «в просвіті і добробуті».

Ол.Барвінський закликає кожного талановитого українця до того, «щоби і дальше зволив пам’ятати на убогу українську літературу і запомогав її плодами свого талановитого пера» (Лист №7 від 1891р., с325). А Т.Зіньківський переконаний, що тільки «коли є література національна, тільки тоді є справжня інтелігенція», бо «література є єдиний покажчик зросту, сили і чуття інтелігенції» (ЗінькМолУкр, с.77). В цьому ж дусі він добавляє, що «живе письменство можна збудувати тільки на ґрунті живої і до того ж своєї мови» (ЗіньківМолУкр, с.78).

Т.Зіньківський також добавляє, що «церква, заснована на справжніх принципах науки Христової, може бути великим фактором поступу соціального» (ЗіньківМолУкр, с.85).

Народна єдність не залежить від географічної єдності території, ні від державної, ні від релігійної єдності, ні в схожості зовнішнього способу життя, їжі, одягу, характеру будівель, характеру, звичаїв, ні від міри економічного, юридичного, наукового і художнього розвитку тощо. Є тільки одна прикмета, за допомогою якої можна з’ясувати необхідну умову існування народу. Це мова. Мова є «змістом і формою вираження думок» (Мова, 118). За допомогою мови людина усвідомлює і змінює зміст своїх думок (Мова, 126). Тому мова є засобом свідомості. Але «мова бо, не зна-чить тільки спосіб розмовляти людям, мова – органічний витвір всьо-го життя народу, в їй відбивається, як у дзеркалі, його душа, його думки і погляди» [Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. Л., 1893. — Т.2, 94].

А у свої статті Ол.Барвінський закликав: «...дайте дітям передовсім мову, бо мова будить мислі» (Барвінський О. Наука материнского язика в школа народних з узглядненням її методичного трактування \\ газета школьн. – Львів, 1879. – С.27).

У річищі розвитку національної ідеї формуються погляди Т.Зіньківського на українську мову. Він розумів, що за відсутності національної держави, чи бодай етнічної автономії на початку ХІХ століття, єдиним чинником спротиву культурно-політичній асиміляції українського народу стало створення (в міру можливості) єдиної для всієї України літературної мови, формування національної самосвідомості та національної літератури. Т.Зіньківський, як і нечисленні представники тодішньої національно налаштованої української інтелігенції, був свідомий того, що для мільйонів українців їхня мова існувала (та й зараз існує) десь на периферії суспільного спілкування (Листув, с.22). Т.Зіньківського тривожило нерозуміння багатьма... тієї простої істини, що мова – перша і найживотворніша нитка між інтелігенцією та народом, не тільки засіб спілкування, а всенародній витвір нації (Листув, с.23). В мові, як і в дзеркалі, відбита душа народу, його думки й погляди. Цим він демонструє філософське усвідомлення мови як національного феномена, форми вияву ментальності нації та вагомого чинника єдності бездержавної нації. В цьому ж дусі, О.Потебня говорив, що «мова є не тільки стихією народності, але й найдосконалішою його подобою» (Мова, с.70).

Мова рятує націю і лихоліття бездержавності, а «без’язикість» губить її, – ці постулати Т.Зіньківський усвідомив й екзистенційно пережив. Він не боявся жодного ворога, крім «раба в собі», і був впевнений, що внутрішнє рабство починається із