що Україна, у порівнянні з іншими євро-пейськими державами, ще не сягнула того рівня економічного і політичного життя, тому одне із першочергових завдань української інтелігенції – це щира й віддана праця над «речами реальними – економічними та просвітними справами свого народу». Разом з тим вирішувати економічні проблеми й працювати над конкретними справами в Україні фактично нереально: по-перше, для цього слід повністю розв’язати національне питання, позитивне вирішення яко-го гарантувало б навчання у школах рідною мовою, існування україн-ської преси, книги, автономію України і т.д. Якщо у Франції, Німеч-чині національно свідома еліта скеровує свою силу й енергію на пра-цю для народу, то в Україні вона вимушена «боронити справи більш абстрактної вдачі, що мають ідейну, а не практичну вагу, навіть просто, щоб завоювати собі краще місце для роботи» [Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. Л., 1893. — Т. 2, 100].
По-друге, в Україні надзвичайно мізерна кількість національно свідомої інтелігенції, яка при нормальних обставинах мала би бути: кількісно більшою і повинна б «завоювати собі пануючий стан» у суспільстві. Т.Зіньківський був твердо переконаний у тому, що «ненаціональна інтелігенція не може працювати для народу на справжній йому пожиток та користь, зневажаючи та нехтуючи його ідеали та погляди на громадські справи, бувши культурою й духом чужою на-родові» [Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. Л., 1893. — Т. 2, 100].
Саме це спонукало Т.Зіньківського дати характеристику тогочасної української інтелігенції в царській Росії. Він вирізняє серед неї чоти-ри групи: перша – «квазі-інтелігенція», тобто псевдоінтелігенція, яка «бачить в усьому московському (як до того в польському) символ культури і освіти, в московській мові – мову інтелігенції і єдиний орган культурного життя...» [Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. Л., 1893. — Т. 2, с.92—93]. Така інтелігенція своїм духом чужа народові, який відповідно «ненавидить і зневажає свою спанілу та почужену інтелігенцію», яка була завжди байдужа до його інтересів.
Друга група – це «нова народолюбна категорія інтелігенції україн-ської на московський кшталт», тобто вихована в московському дусі, яка «начитавшись про народ, про працю для нього, повна добрих ба-жань та доброї волі». Проте любов до простого народу так і залишається на рівні «добрих бажань», це любов на словах, а не на ділі» [Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. Л., 1893. — Т. 2, с.94].
Третя група, яку Т.Зіньківський називає «гармонійні інтелігенти», теж далеко не відбігла від згаданих вище «нікчемних будяків». Вони намагаються поєднати в собі «заразом і москаля, і українця» [Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. Л., 1893. — Т. 2, с.96].
І нарешті, четверта «химерна категорія української інтелігенції, що признається до свого українського коша, але в практичному житті зостається одним з тих ремінчиків з московського батога, що ним тяжко катує москаль заковану в кайдани Україну». Це ті, хто зве себе «українофілами», «щирими українцями», «немножко малороссами», але всі вони, наголошує Т.Зіньківський, «одним миром мазані», однаково зміцнюють своєю запроданою працею ті культурні й антикультурні пута, що під ними задихається Україна» [Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. Л., 1893. — Т. 2, с.96].
Образ української інтелігенції постає у спадщині Т.Зіньківського крізь призму аналізу ролі і місця української інтелігенції на кожному окремому етапі історії українського народу. Т.Зіньківський фактично аналізує характер і ознаки нового типу української інтелігенції, прагне дати їй можливість критично глянути самій на себе, оцінити свою роль та місце у вітчизняній історії. Зрозуміти, що саме вона повинна стати ідейним теоретичним та провідним елементом свого народу. Усвідомити, що вона має бути творцем і впроваджувачем справді державницьких ідей, задумів, планів, діянь. Він намагається дати їй можливість переосмислити свою роль в минулому з погляду раціонально мислячої сучасної людини, позбавленої багатьох комплексів і нашарувань свідомості і підсвідомості. Т.Зіньківський одним з перших ставить питання про недостатність і обмеженість ідеологічного напрямку роботи дуже популярного в громадському житті 80-х років минулого століття – «українофільства». Зокрема, він пропонує «українофілам» піднятися на більш високий рівень національної свідомості, стати інтелігенцією для свого народу, а не інтелігенцією з народу, котра про нього відразу ж забула. Т.Зіньківський – соціолог, що реально і масштабно аналізує сутність явища і процеси. Підходячи історично до будь-якої проблеми, він виявляв такі суперечності, що питання вирішувань на грані парадокса.
Праця задля кращого життя українського народу була для нього «не забавкою, а справжнім серйозним ділом», бо «вийшовши... з простолюду вбогого, він зазнав цілу систему неволі та примусу» й став несхитним «борцем за вкраїнську ідею» (Чайченко В. (Грінченко Б.) Трохим Зіньківський // Писання Трохима Зіньківського / Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. Л., 1893. — Т.1. с.LII).
За найскладніших суспільно-політичних обставин Т.Зіньківський не втрачає віри й впевненості: «...щось сподіятись мусить, мусить неодмінно і радикально змінити неможливі обставини. В повітрі носиться зміна велика, страшенна зміна. Дай Боже, щоб вона перенесла нам те, чого в нас нема!» (Лист до Б.Грінченка від 19.08.1889р. (№76), с. ).
В листі Грінченкові 18.09.1889р. він писав: «покацаплена» інтелігенція не може «видержувати пасивну борню, що спасає в люті часи народність» (№78), для цього потрібно змінити суспільно-політичну обстановку й виховати національно-свідому українську інтелігенцію. «Для нас, українців, – читаємо в листі від 10.02.1889р., – українізація інтелігенції – все: буде в нас інтелігенція – кацапи нам не страшні...,