Для Т.Зіньківського національне тісно пов’язане з проблемою гуманізму, «благородного гуманізму» (ЗіньківВизвШлях, с.276).

У дусі європейської філософії ХІХ ст. Т.Зіньківський убачав у національній ідеї запоруку „поступу й культури національних організмів“. Оскільки кожний народ є реальним суб’єктом історичного поступу людства, а сам поступ є продуктом творчого діалогу національних культур, окрема особистість не може вступати в цей діалог, ігноруючи свою національну природу. „…Кожний індивідум, - писав Т. Зіньківський, - може виховуватись для справжнього творчого духовного життя тільки на національному ґрунті. Людина без національного почування не здатна до розумного духовного життя“. Коли ж народ утрачає свою індивідуальність, він перестає бути суб’єктом історичного прогресу, перетворюючись на „машину, м’ясива мільйони“.

О.Потебня бачить людину двояко: людина як представник якогось народу (“англієць, француз, німець” тощо), і людина “цивілізована”, яка є носієм загальнокультурних ознак (Мова, с.77). Така людина є позанародною. О.Потебня навіть вважає, що людина є “обособленою личностю”, тобто продуктом духовного розвитку з загального (Мова, с.112). А якщо людина походить з загального, то її основною особливістю буде загальне, колективне. Людина є результатом розвитку людства (Мова, с.113). Тільки коли людина стає особистістю, тільки тоді можна говорити про її приналежність до конкретного народу (Мова, с.112). Саме така сукупність різноманітностей й тримає в єдності народ. Тому можна зробити висновок, що людина є носієм як особливих характеристик, які притаманні для одного народу, так і загальнолюдського начала.

Людство є результатом життя людей і народів. Люди та народи з’являються та зникають, “штуки виступають і знов щезають разом із певними обставинами в духовнім житю та обичаях, з якими вони сполучені”, але людство не перестає бути навіть в духовному сенсі (Тен І.Філософія штуки / Пер. О.Барвінський. – Львів, 1902. – Ч.І. – С.19).

Людина, на переконання О.Потебні, для досягнення своїх цілей, повинна відчувати себе частиною народу. Але завжди повинна дбати про те, щоб її конкретні цілі не суперечили загальнолюдським проблемам (Мова, с.118-119). При цьому “ідеї людства втілюються через конкретні народи” (Мова, с.109).

У питанні про загальнолюдське О.Потебня виходить на питання відношення між народами, де проявляє свої інтернаціоналістичні погляди та позиції. Він вважав, що кожен народ має однакове право на самостійний розвиток і вносить свою частку в загальний розвиток людства, що обмін культурними цінностями між різними народами веде не до втрати національної самобутності окремого народу, а до збагачення і дальшого розвитку національних культур. “Для існування людини, – писав О.Потебня, – потрібні інші люди; для народності – інші народності. Послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом” (Естетика, с.229, Мова, с.70). Але, якщо вдаватися в крайнощі, то і націоналізм (а отже і національне), і космополітизм (тобто загальнолюдське) можуть набувати негативного значення: можна “з націоналізму зробити егоїзм національний,... з космополітизму – нігілізм або сервілізм політичний” (ЗіньківМолУкр, с.79).

Космополітизм, як форма загальнолюдського, для Т.Зіньківського не є щось таке, що є спільним для всіх, що об’єднує всіх. Це те, що наповнене “людським смислом”. (Лист №99 від 26.02.1891р.). І проявлятися він може по-різному: через цінності, культуру, мову, світогляд (Листування, с.6), науку і просвіту (Листування, с.17).

Для О.Потебні “космополіт – це громадянин усього світу” (Мова, с.53). Що ж до поняття “загальнолюдське”, то він відкидає твердження про нього, як “логічну фікцію, плід абстракції...” (Мова, с.109). Це б означало заперечувати головну здатність людського розуму – “здатність до складання загальних понять” (Мова, с.109). Загальнолюдське – це “сукупність таких умов культури, яка має бути засвоєна усіма народами, навіть, якщо ці народи розходяться у всьому іншому” (Мова, с.110).

Нічого в світі не існує постійно. Природа змінюється, старе в ній відмирає і народжується нове. «Незмінне правило природи раз у раз здіймає нові сили до життя, а з немилосердною послідовністю торощить всяку гниль, всяку безжизнену заваду життя, всі спорохнявілі послідки (наслідки) перестарілості» [В.Б. Загаді рускої інтелегенції // Діло. 1882. 28 цвітня (10) мая, с.953]. Таким же способом здійснюється заміна старого на нове не лише в природі, але й в суспільстві, яке доконечно рухається, прогресує в напрямі реалізації своїх таких життєвих ідеалів, як «рівність, повне громадське житє, можність жити свободно, на волі».

«Кождий, – наголошує В.Барвінський, – повинен вносити частину свого життя у загальне житє, частину свого добра в загальне добро, частину своєї праці – до загальної праці» [В.Б. Теперішня пора а Русини // Діло. 1880. 5(17) січня, с.26].

А Т.Зіньківський переконаний, що чуже і своє повинні бути чітко розділеними. Повинна бути межа, певний критерій, за допомогою якого можна впевнено сказати де своє, а де чуже. Тому слід виробляти свій власний критерій, яким повинні послуговуватися українці для вирішення власних проблем. А також повинен існувати загальний критерій для всіх народів, який повинен вирішувати спільні проблеми, а не окремі проблеми іншого народу (Лист №49, с.102).

Своєрідним сарказмом виступають слова Т.Зіньківського про те, що «щоб працювати над реальними – економічними та просвітними справами свого народу..., українці мусять поперед усього поратися коло справ чисто формальних – саме національних, бо цього неминуче вимагає... стан українського культурного стану» (ЗінькМолУкр, с.79-80).

Т.Зіньківський вважав, що людина, присвятивши себе якійсь важливій справі, не повинна перетворюватися в аскета, оскільки це злочин проти законів природи – аскетизм фізичний нівечить людину, бо тільки «спільна жизнь мужчини й женщини дозволя вповні людям користуватися своїми силами, к чому вони були б природні, підвисша їх дух... чоловік занапаща себе, бо йому бракує