Б. М. Чичерін зазначав, що «зубожіння частини селянського населення» викликане об'єктивними та суб'єктивними чинниками. Воно виявлялося наслідком недбалого оброблення землі, її виснаження, хижацького господарювання, відсутності можливості ведення госпрозрахунку, забезпечення власності та взаємних обов'язків, навичок бережливості, працелюбства та тверезості, неухильного роздріблення польових угідь унаслідок сімейних розподілів, «а головне – закріпачення селянина общиною та круговою порукою» [25, с. 70]. Вчений висловлював переконання в тому, «що такому лиху не зможе перешкодити ні збільшення наділів», які зі зростанням населення незабаром знову зменшаться, ні переселення за умови збереження старих відносин. На його думку, «єдиним розумним заходом могло бути лише звільнення селянина від общини та кругової поруки» [25, с. 71].

Б. М. Чичерін звертав увагу на ту шкоду, якої завдавали психології поведінки селянства незавершеність реформи, непослідовність вирішення питання про наділення селян землею. Він нагадував, що Загальне положення 19 лютого 1861 р. «чітко окреслювало мету і вказувало вихід зі створеної кріпосним правом системи: окремим селянам було надано право викупу своїх ділянок» з перетворенням їх на приватну власність [25, с. 73]. Однак наступне законодавство обмежило це право згодою общини, що практично означало його скасування, і, за словами дослідника, «така політика мала згубні наслідки» [25, с. 74]. Періодичні переділи здійснювались не відповідно до душ на момент реформи, а відповідно до знову народжених. Занадто багатодітні потребували переділів з урахуванням приросту населення, і уряд їх підтримував. Такий підхід до вирішення питання був несправедливим: селянин виплачував за наділ капітальну суму та відсотки, але всупереч будь-якій логіці та смислу законності ділянка, що викуповувалася, належала не йому, а общині. Б. М. Чичерін називав це «чистою конфіскацією, або, точніше, пограбуванням меншості заможних більшістю убогих» [25, с. 78].

Унаслідок цього в селянському побуті повсюди «встановився хаос, у якому ніхто не може розібратися», нескінченні чвари, сварки і навіть криваві бійки, через що, перш за все, страждала продуктивність праці. «Якби в той час уряд підтримав правильний погляд і встановив за правило, що не можна відбирати землю в того, хто за неї платив... , – наголошував учений, – запанували б належні умови правильного економічного розвитку» [25, с. 82]. Однак влада підтримувала переділи відповідно до наявних душ, що гальмувало розвиток аграрного сектора пореформеної Росії. «За таких умов, – дійшов висновку вчений, – загальне зубожіння неминучим наслідком існуючого становища. Вийти з нього можна тільки повернувшись до правильної точки зору... Доки це не зроблено... , про громадянський благоустрій та про пов'язані з ним економічні успіхи не може бути й мови» [25, с. 109].

У обов'язковому і після викупної операції наділенні общиною селян, які досягли повноліття, вчений також убачав психологічний фактор, що стримував економічний розвиток. Він був прихильником тієї думки, що після отримання землі в результаті звільнення селянин мав у подальшому самостійно піклуватися про придбання додаткових володінь, а не сподіватися пасивно отримати їх від общини чи держави. Автор переконував у тому, що доти, поки російський селянин не навчиться самостійно піклуватися про себе, про свою сім'ю, про щасливе майбутнє дітей, його добробут не тільки не поліпшиться, але й з подальшим зростанням населення, виснаженням землі, роздробленням наділів «він повинен занепадати» [25, с. 111].

На думку вченого, за умови збереження общинного землеволодіння боротися з означеними явищами неможливо. «Проти цього держава абсолютно безсила, – констатував він, – замінити діяльність людини вона не може. Єдине її завдання полягає в тому, щоб відкривати простір цій діяльності і забезпечувати її плоди затвердженням та збереженням права» [25, с. 111]. Сенс же цього завдання Б. М. Чичерін убачав у ліквідації общини і віддачі селянинові в приватну власність викупленого ним наділу. «Міцним сільським станом, який здатен слугувати джерелом збагачення для себе і для країни, – дійшов він висновку, – може бути лише стан приватних власників..., а ніяк не общинних власників» [25, с. 114]. Він пояснював далі, що для успішного вирішення означеного завдання «найважливішою» є несумісна з общиною свобода економічної діяльності та «міцність власності», що «тільки із захистом та забезпеченням особистої власності» у виробника здатні ефективно виявлятися передбачуваність, творчість, самодіяльність. «Саме тому немає нічого шкідливішого для економічного розвитку та для добробуту країни, – підкреслював дослідник, – як подібні общинному володінню установи, які приватну власність віддають у жертву колективному началу» [25, с. 114].

Учений з філософських позицій пояснював сутність свободи власності і свободи економічної діяльності. Називаючи суспільство абстрактною одиницею, що складається з об'єднання конкретних осіб, він констатував, що «не суспільство, а особи думають, відчувають і бажають, саме тому від них усе виходить і до них все повертається», що «в суспільстві устрій та діяльність цілого визначаються розумом та волею тих одиниць, які входять до його складу» [25, с. 118]. З урахуванням цього, автор підкреслював, що саме «особа ... є коренем і визначальним началом усіх громадських відносин», що