Далі Б .М. Чичерін писав, що будь-яка особа має свої інтереси, тобто цілі, які вона ставить перед собою, через що їй властива потреба діяльності. Говорячи про громадське виробництво матеріальних благ та обмін ними, він уточнював, що «рушійною пружиною цього процесу є ОСОБИСТИЙ ІНТЕРЕС, тобто прагнення до матеріальних благ і до задоволення матеріальних потреб» (курсив – Б. Ч.). При цьому вчений підкреслював, «що особистий інтерес є головною пружиною будь-якої плідної діяльності» і «саме в цьому полягає істотна відмінність вільної праці від кріпосної» [25, с. 120]. Так автор підходив до визначення сутності приватної власності, пояснював, що результати цієї діяльності, «усе придбане людиною охороняється як власність», «плоди праці належать тому, хто працює», що це правило складає «непохитну підвалину власності, і до того ж особистої, оскільки працює особа, а не суспільство» [25, с. 120].

Економічну ж свободу Б. М. Чичерін убачав у праві робити все те, що не заборонено законом, вільно переміщатися, займатися чим завгодно та вигідно укладати з іншими особами договори, а також у «началі ВЛАСНОСТІ, що полягає в праві людини розпоряджатися придбаним за своїм розсудом» (курсив – Б.Ч.) [25, с. 121]. Автор констатував, що при общинному землеволодінні і після реформи 1861 р. немає місця таким потужним рушіям виробничого процесу як свобода власності та економічної діяльності, і підсумовував, «що зі звільненням селян ця основана на загальному безправ'ї система повинна пасти» [25, с. 121]. Вчений звертав увагу влади на необхідність усунення означених стримуючих чинників для забезпечення економічного розквіту Росії і переконував уряд у тому, що в цьому сенсі його «мета полягає в запровадженні економічної свободи, як єдиного здатного забезпечити вищий розвиток промислових сил країни начала» [25, с. 121].

Б. М. Чичерін стверджував, що, порівняно з общинною системою, «перевага, безумовно, на стороні подвірних власників», що «приватна власність має значні переваги» як щодо підвищення родючості ґрунту, так і в збільшенні продовольства, що виробляється відповідно до збільшення населення [25, с. 122]. Основуючись на статистичних даних по губерніях, дослідник свідчив, що «перехід до подвірно-спадкового користування чинить найсприятливіший вплив на добробут селян, демонструє приклад зростаючого добробуту виселків, що виділяються із загального володіння» [25, с. 123]. Таку різницю вчений пояснював тим, що для общинника «зникає ввесь той інтерес, який власник має до своєї ділянки і який слугує най- сильнішим спонуканням до виробництва», збуджує в господаря «ту самодіяльність, без якої немає вищого розвитку» [25, с. 123]. Він продовжував, що «почуття власності» змушує селянина «з надзвичайним працелюбством обробляти землі», надає «можливості конкурувати з крупним землеволодінням» [25, с. 123]. Підсумовуючи, автор констатував, що марно навіть «мріяти про піднесення землеробства й особливо про інтенсивну культуру там, де поширене общинне володіння. Це – дві несумісні речі» [25, с. 123].

Б. М. Чичерін розвивав думку про необхідність та закономірність ліквідації сільської общини. Він писав, що «народне господарство здатне сягнути свого вищого розвитку» лише за наявності «вільної власності». А оскільки для розквіту аграрного сектора російської економіки «земля потребує інтенсивної обробки», тож «повинні зникнути і кругова порука, і пов'язане з нею общинне володіння ... , цей залишок кріпосного побуту без сумніву повинен зникнути з розвитком свободи та громадянськості» [25, с. 123]. «В економічній сфері, як і в усіх інших, – зазначав учений, – головною пружиною розвитку, головною умовою успіху є самодіяльність... Цей період настає зі скасуванням кріпосного права та усіх перешкод, що його супроводжують» [25, с. 124].

Простежуючи процес еволюції общини, Б. М. Чичерін писав: «Розвиток людських суспільств, через непохитність закону, веде до свободи, а відтак і до приватної власності. Цей закон яскраво виявляється упродовж історії людства, яка внаслідок цього відбиває поступовий розклад первісної общини і виділення з неї особистої власності» [25, с. 125]. Він зазначав далі, що із закріпаченням селян у Московській державі «разом з тим зникає і особиста власність у нижчого народонаселення». Однак, відповідно до історичних законів, «свобода в суспільстві, яке розвивається, остаточно перемагає, а разом з тим неминуче настає розклад громадської власності особистою. Це саме те завдання, яке нині постає перед Росією» [25, с. 125].

Під впливом висунутих ученим аргументів уряд усвідомив необхідність наділення вчорашніх рабів землею через її викуп та їх безоплатне особисте звільнення. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. передбачали обґрунтоване Б. М. Чичеріним перетворення земельних наділів, які викуповували селяни, на їх приватну власність, а відтак і ліквідацію сільської общини. Так, у статті 36 Загального положення зазначалося: «Кожен член сільської громади може вимагати, щоб зі складу придбаної у громадську власність землі йому було виділено у приватну власність відповідну до його участі в придбанні цієї землі ділянку» [15, с.146].

Стаття 37 Загального положення пояснювала, що цей принцип поширюється не тільки на ті землі, що викуповуються, але й на інші придбані за межами маєтку землі [15, с. 146]. Стаття 165 Положення про викуп також надавала кожному селянинові особисто свій наділ і право вимагати його виділення [16, с. 200]. «Тим самим