Хотілося б звернути особливу увагу на те, що верства великих підприємців у вугільній промисловості Луганщини формувалися з осіб, які стояли на різних щаблях соціальної драбини. Серед власників копалень можна було зустріти й поміщиків (П.А. Карпов), і промисловців (О.К. Алчевський), і гірничих інженерів М.С. Авдаков), і селян і вихідців з донських козаків, і перших представників іноземного капіталу – англійського, французького, німецького, бельгійського.

Говорячи про темпи й масштаби розвитку кам’яновугільної промисловості в Донецькому басейні за перші три десятиліття пореформеного періоду можна навести такі дані: у 1860 році було видобуто 6 млн. пудів, у 1870 році – 15,6 млн. пудів, у 1880 році – 86,6 млн. пудів і в 1890 році – 125,5 млн. пудів. Судячи з цього можна зробити висновок, що підприємці зробили великий внесок для створення центру кам’яновугільної промисловості на Луганщині.

Наряду з виникненням підприємств вугільної промисловості, почали виникати й підприємства металургійної промисловості. Знову ж Луганщина стала центром, де почали виникати нові металургійні заводи. Це було пов’язане із тим, що вони працювали лише на вугіллі.

У зв’язку з наміром уряду імперії організувати в регіоні рейкове виробництво, у 1866 році почалося будівництво нового казенного металургійного заводу в Лисичій балці на правому березі Сіверського Дінця. Будівництво цього заводу, що отримав назву Лисичанського, було закінчено в 1869 році. Не зайве буде звернути увагу, що спорудження підприємства було розпочато талановитим гірничим інженером М.Ф. Мещеріним. Улаштування машин і механізмів було доручено відомому вченому, професору Петербурзького гірничого інституту І.А. Тіме. Його помічником з металургійної галузі був інженер-металург І.І. Зеленців, який замістив через кілька років М.Ф. Мещеріна. У травні 1870 року на Лисичанському заводі почалася плавка чавуну. Але надії на отримання якісних коксу й руди на місці не здійснися. Собівартість чавуну перевищувала кошторисну більш ніж у сім разів. Але й тут були свої причини, які сприяли сповільненню при створенні металургійної бази. Зокрема це була причина в економічній політиці імперського уряду в питаннях забезпечення країни металом. Також важким було питання, що стосувалося тарифів і державного мита на довіз із-за кордону чавуну, заліза й машин. Було дозволено безмитний ввіз металу для концесій, наданих урядом для будівництва залізниць. Такі заходи прирікали промисловців Луганщини на залежність від привізного металу. Це також підривало економічний ґрунт щодо організації власної металургії в регіоні, яка на початковому етапі розвитку не могла конкурувати із західноєвропейською металургією, котра поставляла більш дешевий метал. Безмитним ввозом великої кількості машин і металу в державу значною мірою пояснюється і те, що спроби організувати промислову виплавку чавуну в регіоні були визнані економічно невигідними й роботи щодо розвитку металургії провадилися повільно.

Нарешті, 15 жовтня 1866 року був прийнятий закон, за яким замовлення, пов’язані з розвитком залізничного транспорту, повинні були виконуватися тільки всередині імперії, «не зважаючи на труднощі чи незручності, що могли б виявитися на перших порах». [57, с.8] Унаслідок цього запроваджувалися урядові премії за виробництво паротягів і вагонів, а також за виготовлення стальних рейок. Це сприяло будівництву підприємцями машинобудівних і металургійних заводів, залученню для цього й іноземних капіталів, прискоренню створення своєї регіональної металургійної бази.

Спираючись на це, треба тепер звернути увагу на діяльність, з цього періоду, на Луганський казенний ливарний завод, що діяв на березі річки Лугань з кінця ХVІІІ ст.. Цей завод поклав початок металургійній промисловості Наддніпрянської України.

14 листопада 1795 року був виданий указ Катерини ІІ «Об устроении литейного завода в Донецком уезде при речке Лугани и об учреждении ломки найденного в той стране каменного угля» [46, с.12]. У відповідності з цим указом на Лугані й був побудований ливарній завод. Для забезпечення останнього вугіллям на землі селища Третя Рота біля Лисичої балки заклали шахту. Це була перша шахта Донбасу, що поклала початок промисловій розробці кам’яного вугілля в басейні. У квітні 1796 року вона дала перше вугілля.

З уведенням у діло чавуноливарного заводу в Луганську здійснювалася по суті технічна революція в металургії. Це усвідомлював й сам Карл Гаскойн, шотландський інженер, якому було доручено царським урядом будівництво підприємства. К. Гаскойн писав про Луганський завод, що він є «…новою у своєму роді установою, тому що всі роботи в ній будуть проводитися кам’яним вугіллям, а такий спосіб до цього часу в Російській імперії не токмо був невикористаний, але й невідомий» [16, с.41].

Луганський завод виконував в основному військові замовлення. Так, уже перші гармати були тут відлиті з початку діяльності підприємства. Уже на початку ХІХ ст.. Луганський завод являв собою велике підприємство, де було 3 домни, 2 вагранки, 5 повітряних печей, парові машини, водяні турбіни і т.д. Проте справи на підприємстві не ладилися. Ефективній роботі заважала перш за все хронічна нестача кам’яного вугілля та коксу й невисока якість залізної руди. Не дивлячись на це, треба зазначити, що хоч Луганський завод на початку й мав невелику дію, він перш за