Не дивлячись на всі труднощі, у 50-х роках ХІХ ст.. Луганський завод досягає успіху не тільки у виробництві воєнної продукції, але й у художньому литті. Мало кому відомо, що пам’ятник Слави, установлений у Полтаві на честь перемоги Петра І над шведами, відлитий на Луганському заводі. Тут же виготовлені деталі пам’ятника князю Володимиру в Києві.

В 70-х роках ХІХ ст.. Луганський завод мав 11 цехів, оснащених 17 печами, 32 горнами, 50 верстатами й паровими машинами. На ньому працювало 5160 чоловік, а на трьох його рудниках – Лисичанському, Успенському й Городищенському – 6327. [18, с.11] На підприємстві виготовлялися снаряди для артилерії, залізні речі для арсеналів і фортець, а також різного роду механічні прилади для всіх галузей промисловості.

В 70-ті-80-ті роки ХІХ ст.. Луганський ливарний завод виступає як організатор доменного виробництва. Так, у травні 1850 року, під безпосереднім керівництвом фахівців цього підприємства було вперше пущено домни Керченського заводу; у квітні 1862 року Петровського, а в 1870 році – Лисичанського. Отже, не зважаючи на всі протиріччя та труднощі, Луганський завод стає великим центром промислової діяльності на Півдні України.

Після поразки в Кримській війні й Паризького мирного договору Російській імперії заборонялося мати воєнний флот на Чорному морі. Потреба в Луганському заводі стає проблематичною, тим більше, що завод був нерентабельним. На середину 70-х років ХІХ ст.. підприємство опинилося в доволі скрутному становищі. У 1876 році урядом були призначені торги заводу, але не знайшлося на той момент відповідного покупця. Війна Олександра ІІ з Туреччиною в 1877-1878 роках створила потребу у воєнній продукції заводу й ще на якийсь час продовжила його існування. І в червні 1883 року на Луганський завод було відряджено інженера Полякова з метою на місці дослідити стан, в якому знаходився завод. Поляков констатував занепад заводу щодо технічного становища та керівництва. Було виявлено, що 213 вироблених набоїв ідуть на брак. Це, за словами Полякова, було провиною технічного нагляду. Інженер прийшов до висновку, що роботу підприємства можна налагодити, але за умови ліквідації технічних неполадок. За його участю був складений кошторис на 1884 рік, і навіть у травні 1885 року начальник Луганського гірничого округу пропонував гірничому департаментові зробити замовлення на виготовлення набоїв Луганському заводові на 1886 рік, якщо вартість їх виготовлення на цьому заводі буде приблизно однаковою з вартістю на Уралі. І все ж таки, незважаючи на пропозиції інженера Полякова й керівництва гірничого округу, 20 червня 1887 року Луганський ливарний завод був закритий [17, с.2].

Отже, закінчилась 92-річна історія Луганського казенного ливарного заводу, котрий був піонером в освоєнні виплавки чавуну в доменних печах на мінеральному паливі. У післяреформений період перед підприємцями Луганщини дуже гостро постала проблема безмитного ввезення з-за кордону заліза, металевих виробів, рейкового заліза, чавуну тощо. Підприємці заявляли про необхідність ліквідувати всі пільги від 1861 року і поставити виробників в однакові умови, запровадивши еквівалентний збір як на привізні, так і вітчизняні сталь та залізо.

Можна підкреслити, що на кінець ХІХ ст.. тільки загальна суми виробів, що були увезені для залізниць із-за кордону, досягла 1 млн. карбованців. Частка іноземного чавуну й заліза в споживанні становила в 70-ті-80-ті роки від 60 до 70 %, а в першій половині 90-х років – понад 50 %. Таку ж велику роль у внутрішньому споживанні країни в названий період відігравало й імпортне кам’яне вугілля. Так, у 1866 році спожито вугілля 67,3 млн. пудів, а ввезено 39,7 млн. пудів (59 % від споживання), у 1870 році 93,7 і 51,6 (55 %), у 1875 році 165,8 і 61,5 (37,1 %), у 1877 році 197,9 і 87,9 (44,4 %), а в 1883-1885 роках було ввезено 122,3 млн. пудів. [11, с.4]

Така економічна політика імперського уряду йшла урозріз з інтересами Наддніпрянської України, виробничі потужності якої автоматично ігнорувались. Харківський комітет з торгівлі й виробництва, що представляв інтереси Донецького басейну, бачив вирішення проблеми постачанням металу в розвитку української металургії, яка «зупинилась у своєму розвиткові й мито повинно було мати силу для того, щоб сприяти її розвитку. Зростання вугільної індустрії в Донецькому басейні забезпечить великий обсяг заробітної плати для селян, раніш обмежених єдиним сільськогосподарським наділом». Але ці справедливі вимоги не зустрічали позитивного відгуку правлячих кіл імперії. Навпаки, виникли пропозиції зменшити мито на чавун до 5 копійок (з 15 коп.), а на мортименте залізо до 45 копійок (з 50-60 коп.), що й було зроблено в акті про тарифи 1868 року. Більш того, було дозволено безмитний довіз заліза й чавуну за спеціальними замовленнями окремим заводам. Цей безмитний довіз був достатньо високим і становив у другій половині 80-х років ХІХ ст..: для чавуну в середньому 80 %, для заліза – 44 % [32, с.4]. Економічна політика Російської імперії щодо