Єдиним на всю східну Наддніпрянщину підприємством по виготовленню товарних вагонів марки «Дековіль» був Нижньодніпровський завод Анонімного товариства «Франко-російські майстерні». Створений протягом 1895-1896 рр. він складався з 4 відділень (загального, механічного, деревообробного, болтового). Тільки по території заводу було прокладено до шести верст залізничної колії. У його стінах працювало до 140 верстатів, 9 парових молотів.

Отже, участь французів у розвитку Луганської промисловості набуває своїх остаточних форм в останніх десятиріччях ХІХ ст.. Саме тоді приплив французьких громадян в імперію стає масовим, а їх присутність у виробничій сфері – регулярною.

Загальна сума капіталів французьких підприємців на Луганщині, що працювали за французькими чи російськими статутами, становила 120 млн. франків. Бельгійці вклали в українські підприємства 75 млн. крб.., або понад Ѕ всіх вкладень коштів у Російській імперії. Німці використовували свої кошти для будівництва заводів і банків, англійці виділили 23 млн. крб.., або 1/20 всіх вкладів в імперії. В останнє десятиріччя ХІХ ст.. іноземні інвестиції у вигляді акціонерного капіталу в Російській імперії досягне 911 млн. крб.., у тому числі в гірничозаводській промисловості – 437,9, у металевій – 145,3, хімічній – 29,3, керамічній – 26,6, харчовій – 11,4, текстильній – 71,4.

Окрім французьких та англійських підприємців, великий внесок у розвиток промисловості Луганщини зробили й представники бельгійського капіталу. На території Луганщини була створена велика мережа підприємств. Ці підприємства мали в своїй основі змішаний капітал. До складу адміністрацій таких підприємств входили, окрім самих бельгійців, також представники української та російської буржуазії. На території Луганщини діяли такі російсько-бельгійські підприємства: Товариство для виробництва соди у Росії фірми «Любімов, Сольве і К0». Дане підприємство було засновано у 1889 році. Зараз це Лисичанський содовий завод, який знаходиться у місті Лисичанськ. Також до складу великих бельгійських підприємств віднести «Бельгійське акціонерне товариство доменних печей і фабрик». До складу цього товариства входили такі заводи: Ольховський бензольний завод (1898 р.), Ольховський кам’яновугільний рудник (1898 р.), Ольховський чавунно-плавильний завод (1898 р., зруйнований в Громадянську війну, невідбудований), Магдалинські вугільні копі. «Південно-Російське дніпровське металургійне товариство» вміщувало в собі: Алмазнянський (Кадієвський) металургійний завод (1896 р.), а також розвинену мережу вугільних копі. На Луганщині діяли ще такі великі підприємства як: Бельгійське акціонерне товариство для виробництва емалірованого посуду та керосинових ламп (засновано в 1896 р., в місті Луганськ, зараз це Луганський емалювальний завод), Анонімне товариство «Луганські ливарні заводи» (засноване 1897 р.), акціонерне товариство Петромар’ївських й Варваропольських кам’яночавунних копі (1894 р.), акціонерне товариство «Доменні печі в Білой» знаходилось поблизу міста Алчевська (засноване в 1898 р.), «Костильний завод» в Луганську (1897 р., нині це завод «20-ти річчя Жовтня»), Російсько-Бельгійське товариство по виробництву вибухових сумішей й хімічних продуктів, завод Фавьє в селищі Михайлівна (1899 р.), Дрітяно-цвяховий завод «Урдекен та Дюшасан» (місто Луганськ, 1897 р.).

З вище сказаного можна зробити висновок, що бельгійські підприємці почали займати провідне місце в розвитку промисловості Луганщини наприкінці ХІХ ст.. Про це в свій час яскраво засвідчив журнал Слов’яносербских уїздних земських зборів за 1897 р., с. 13: «За останні п’ять років Донецький басейн можна по справедливості назвати російською Бельгією, не тільки по характеру промисловості, а і по тому, що вона знаходилася в своїй більшості в руках бельгійців».

Вже на 1900 р. 72 % акціонерних капіталів гірничозаводської промисловості Російської імперії належало іноземцям, а в українських губерніях їх частка сягала 80-90 %. За період з 1890 по 1900 рр. іноземні капітали лише в кам’яновігульній промисловості зросли в 5,6 рази, досягли у 1900 р. 95,3 млн. крб. Акціонерні компанії з іноземним капіталом зосереджували понад 70 % видобутого в Донецькому басейні вугілля. Так, в 1872 р. було створено перше акціонерне кам’яновугільне товариство – Товариство Південноросійської кам’яновугільної промисловості. На 1900 р. відбувається концентрація вугільної промисловості, скорочення кількості дрібних вугільних підприємств. Зі 142 шахт, що існували у 1878 р., залишається 84. Характерною особливістю розвитку вугільної промисловості було те, що більшості акціонерних товариств заборонялося придбавати нерухомість для інших цілей, ніж забезпечення виробництва. І якщо навколо металургійних заводів виникали селища, які потім виростали в міста, то навколо вугільних шахт такого не було [8, с.11].

З 310,7 млн. пудів вугілля і антрациту, видобутих на Луганщині на підприємствах, зайнятих тільки виробкою мінерального палива, на іноземні підприємства припадало 300,6 млн. пудів або 49,2 %. Але сюди слід ще додати вугілля, що видобувалося у 6 іноземних комбінованих підприємствах, тобто в металургійних підприємствах з власними кам’яновугільними копальнями, у кількості 174,8 млн. пудів. Усього на долю іноземного капіталу припадало наприкінці ХІХ ст.. 431,3 млн. пудів з 844,6 млн. пудів усього виробництва Луганщини, або більше 50 %. Що ж стосується національного складу капіталів, то домінуючу роль відігравали французи і бельгійці, на долю яких припадало 82 % усіх іноземних і 50,5 % усіх зайнятих у видобутку твердого мінерального палива капіталів, причому тільки французам належало 63 % іноземних і 40,5 % усіх зайнятих капіталів, а з виробки – 31 % від усього видобутку кам’яного вугілля в Донецькому басейні, з приєднанням же вугілля металургійних підприємств – 50,9 %. Німецький капітал за своєю питомою вагою наближався