галузей АПК.Проблема формування стратегії і тактики надто об’ємна та дискусійна і наводить на думку, що вона не може обмежуватись лише науковим аналізом міжнародніх стандартів та поглядів,а ще гірше – копіюванням неадаптованих механізмів.Слід зауважити ,що успішний розвиток зовнішньоекономічної діяльності будь-якої країни без науково обгрунтованої соціально-економічної політики, тобто стратегічних ітактичних дій держави неможливий.Свідомий вибір механізму економічного регулювання з властивою йому структурою і динамізмом, внутрішні та зовнішні чинники якого стають могутньою рушійною силою процесу – важлива складова зовнішньоекономічної ситуації.
Спад валового національного продукту, руйнація системи, загострення дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєве зниження рівня життя переважної більшості соціальних верств населення – найбільш характерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики та невиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної діяльності в галузі.Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від сучасного світового ринку з властивою йому системою відносин, конкуренції та активним бізнесом під регулюючим правовим і економічним впливом держави.
Штучно прискорити зовнішньоекономічну діяльність, сформувати стратегію і тактику через перехідні стадії – спроба, як довів досвід регулювання імпорту товарів в Україну, безнадійна і згубна для розвитку експортно-імпортних відносин.
1.2 Аспекти формування ринкових відносин в АПК.
Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємства, конкуренції.
Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК.Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектору.
Проблема ця багатопланова, така, що стосується з одного боку, як суб’єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, яківиконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого,- потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.
Гнучкі зміни обумовлюються вимогами ринку.Дослідники багатьох країн світу вказують на поступове зникнення інституційних і політичних бар’єрів, які віділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. У 1990 р. на сільське господарство витрачалась майже третина державного бюджету. Але нині, із зміною умов господарювання, держава об’єктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги до уряду про субсидування агропромислового сектора, як це булр раніше. Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК в державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.
Перехід аграрної сфери до ринку не можна розглядати ізольовано від загальних соціально-економічних перетворень в державі. Ринок, як відомо, є найважливішим елементом товарного виробництва. З огляду на це ринкові відносини відображають значною мірою специфіку суспільного ладу. Ринок, насамперед, є сферою обміну товарів, організованою за законами руху товарно-грошових відносин відповідно із законом вартості, законом попиту і пропозиції, законом конкуренції та законами грошового обігу. Тому в методологічному плані ринок треба розглядати як важливий сектор господарського механізму. Отже, економічна категорія- ринок – є сукупністю відносин, що виникають у сфері обігу як результат продажу-купівлі товарів.
Економічна суть ринку полягає не лише у забезпеченні грошового та товарного обмінів, які відбуваються за формулою Т-Г-Т. Ринок відіграє важливу роль у підтримані життєдіяльності економічної системи, виступає важливою ланкою організації її господарського механізму, забезпечує практичну перевірку економічних рішень, дає оцінку результатів господарювання
Не можна погодитися з економістами, які ототожнюють поняття “ринок” і’торгівля”. Ринок слід розглядати як особливу ланку відтворення , як важливий компонент загальної системи економічних відносин суспільства, а торгівлю – як галузь економіки.Тому реальний стан ринку визнаяається, передусім, умовами йього функціонування, специфікою економічної системи країни.
Ринкова економіка грунтується на економічній свободі та рівності усіх господарюючих суб’єктів незалежно від форм власності й економічного їх заохочення до раціонального господарювання. Вона дає змогу суспільству реалізувати сильні сторони товарного виробництва та ринку в інтересах соціально – економічного прогресу, створює оптимальну систему заохоченнядо ефективної економічної поведінки. Працівники та їх колективи орієнтуються на власні інтереси й сили, і самі ж відповідають за негативні наслідки господарювання. Це спонукає до економії ресурсів, ініціативи, підприємливості. Водночас ринкова економіка є досить жорсткою у соціальному плані, вона виключає зрівнялівку та утриманство,можливість однаково розподілу доходів серед членів суспільства. Хоча ринковій економіці властива й марнотратність ресурсів, що виявляється в періодичних економічних кризах. Незважаючи на останнє, вона має унікальні властивості : здатність при мінімальному адміністративному втручанні або й взагалі без нього певною мірою забезпечувати збалансованість попиту та пропозицій, швидко реагувати на зміну господарської кон’юктури, стимулювати підприємство. Стихійний же ринок може спричинити інфляцію, кризові явища тощо.
Слід визнати, що в умовах планово-розподільних відносин чимало елементів ринкупоступово трансформувалисяв сільському господарстві у досконаліші економічні системи. У передреформаційні роки ( 1985 –1990) в Україні, як і в цілому Радянському Союзі, більш реальними стали товарно-грошові відносини, закупівельні ціни повніше відбивали витрати на виробництво, поступово почав формуватися багатоукладний аграрний сектор, створювались селянські (фермерські) господарства, орендні кооперативні сільськогосподарські і переробні підприємства. Ппідвищилась самоокупність сільського господарства, поверненість кредитів, частка власнихзасобів у інвестиціях становила 70%. Керівники господарств спряли перехід до ринкової економіки як спсіб вільної господарської діяльності і сприяли йього позитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Це давало надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку товарами. Невикликали сумніву, як і нині, основні йього регулятори – попит і пропозиції та рушійна сила – конкуренція.
Ми не випадково проаналізували окремі теоретичні погляди щодо ринкової економіки. За допомогою методологічного підходу ставимо за мету досягти більш зваженої оцінки аграрної