ного стимулювання, незаслужено приниженого останнім часом. При досягненні нормального, достатнього рівня оплати труда, що залежить від ефективності діяльності підприємства, трудове змагання буде вагомим засобом самореализации творчого потенціалу працівника, але, безумовно, высокопрофессионального освіченого працівника.

З іншого боку, збереження працівникам заробітної плати, що залишилися на підприємствах при зниженні продуктивності труда (що цілком з'ясовно при подібних структурних змінах складу персоналу) і обсягів виробництва переводить цей показник в категорію соціальних виплат. У цьому випадку зростає значення не стільки рівня, скільки стабільності і гарантированности зарплати (яка виступає ще і знаком збереження колишнього соціального статусу), можливості отримання вигід і переваг зайнятості (житла, пільг державних службовців, користування об'єктами соціальної інфраструктури підприємства), а також доступу до ресурсів господарюючого суб'єкта (інформаційній базі, оборотним і довгостроковим активам) як джерело нерегламентованого заробітку. Результатом подібного відношення є знову таки падіння рівня продуктивності труда. Підвищення заробітної плати, на яке йдуть деякі підприємства з метою збереження рівня реальних прибутків своїх працівників в умовах зниження Купівельної здатності грошової маси, нс пов'язане із зростанням обсягів виробництва і продуктивності труда, майже повністю знищує і без того слабу залежність рівня оплати труда від кінцевих результатів діяльності підприємства, яка повинна бути такою, що визначає політики управління трудовими витратами будь-якого підприємства.

Більш того навіть цілі збереження соціальної стабільності в суспільстві в умовах відмови від скорочення чисельності працівників досягаються не в повній мірі: звикання до систематичних позбавлень, обмеження споживання і домагань внаслідок низького рівня прибутків ведуть до зростаючої апатії у однієї частини населення і прихованих і явних тенденцій до агресії у іншої. Дійсне оздоровлення економіки можливе, тільки якщо поряд в економічним зростанням будуть створені умови для раціоналізації використання трудових ресурсів.

3.3 Оцінка вибору оптимальної структури управління підприємством.

У умовах формування ринкових відносин в Україні важливе значення придбаває здатність підприємства пристосуватися до нових умов господарювання. Це висуває на перший план рішення задач по забезпеченню організаційно-економічної стійкості і конкурентоздатності підприємства в умовах зовнішньої середи, що безперервно змінюється, особливо при проведенні економічних реформ.

Економічна реформа шляхом поступових перетворень повинна завершиться створенням ринкової економіки. Функціонування ринкового механізму передбачає створення наступних умов:

самостійність економічних об'єктів;

економічна відповідальність за використання ресурсів;

достатня кількість продуктивний і споживачів як умову для взаємного вибору і конкуренції;

право контрагентів(продавців і покупців) встановлювати ціни на продукцію під впливом попиту пропозиції на основі нормальної дії закону вартості.

Еволюція підприємств від початку промислової революції протікала ва фоні макроекономічного поглиблення спеціалізації і галузевого розподілу праці, що привело до диференціювання областей господарської діяльності. У процесі становлення постиндустриального суспільства випробовується настійна потреба переходу від вертикально інтегрованих структур, що здійснюють повний цикл виробництва якої-небудь промислової продукції, до спеціалізованих горизонтальних мобільних підприємств. У ринкових услювнях використання спеціалізації, підтримку високого рівня концентрації ресурсів і накопичення активів забезпечує ефективність діяльності і фінансову стійкість економічного об'єкта.

Організація управління потребує цілеспрямованої адаптації сучасним правилам ринкової гри. У основі ринкових невдач підприємств як суб'єктів підприємницької діяльності лежить те, що їх системи управління в основному направлена,! не на аналіз зовнішньої обстановки, що вельми важливо для підприємства, х тільки на розв'язання внутрифирменных проблем.

Концепція управління підприємством, заснована на оптимізації робочого часу або господарських процесів, або зниження витрат часу або витрат звертання, або виробництва високоякісної продукції, поступово відходить в минуле. З точки зору сучасної теорії управління підприємство являє собою самоорганизующуюся систему у всіх його виявах, що має на увазі ліквідацію многоуровневой ієрархії, формування центрів прибутку шляхом усунення параллелизма в управлінні виробництвом і збутом, формування сегментів виробниче-збутової сфери.

Для теперішнього часу характерні чотири найбільш поширені типи організаційних структур управління:

горизонтально-ієрархічні;

матричні;

дуальні;

Оптимальна організаційно-управлінська система повинна створюватися на базі принципу многоаспектностн, щоб ефективно контролювати складні ринки збуту і раціонально використати ресурси.

Горизонтально-ієрархічні системи, що характеризуються великою кількістю рівнів і виділенням внутрифирменной, збутової і продуктової сфери в управлінні, доцільно удосконалити шляхом придання працівникам вищих сфер управління, нарівні з координуючими функціями, здатності взяти на себе підприємницьку відповідальність.

Матричні системи, що являють собою дві структури основної функціональної області: управління виробництвом і регіональне управління, повинні бути нс механічним дублюванням службових інстанцій, а мережевими структурами з оптимальною системою зв'язків.

Дуальные системи, що є комбінацією постійно діючих організаційних підрозділів з тимчасово) организуемыми підрозділами, необхідно використати шляхом встановлення ключових зв'язків між основними і супутніми структурними підрозділами.

Паралельні системи, засновані на принципах паралельного управління збутових і виробничих підрозділів на рівні окремих господарських звеньев і передбачаючому лінійно-штабному распрсделение управлінських функції, забезпечують формування конструктивної конкурентної культури.

Згідно з сучасною теорією управління, орієнтованою на маркетингові методи, організаційні структури управління повинні відповідати вимогам: комплексності, узгодженості, результативності. Організаційне проектування передбачає

формування набору областей господарської діяльності, максимизирующих досягнення цілей, виходячи з профілю організаційних можливостей і стану зовнішньої середи (практична стратегія);

снитсз організаційних одиниць иа основі однорідності господарського потенціалу.

До методів проектування н вдосконалення організаційних структур управління потрібно віднести такі, як структуризація цілей, аналогій, організаційного моделювання, (в тому числі имитационного), блоковий, експертно-аналітичний, нормативний, параметричний, аналітично розрахунковий, графоаналитический, математико-статистичний.

Підприємствам доцільно оцінювати міру адекватності організаційно-економічного механізму управління підприємством до умов внутрішньої і зовнішньої середи,