Показовим є такий момент. Після зустрічі з лідером оунівців у США О.Грановським помічник керівника європейського відділу держдепартаменту Л.Хендерсон 3 липня 1941 р. писав: «Я відповів йому, що нині уряд Сполучених Штатів не може визначити позицію щодо незалежності України».

Спробою відвертіших оцінок українських проблем позначені лише окремі документи американської дипломатії. У меморандумі Д.Пула керівництву держдепартаменту від 14 травня 1945 р. відзначалося: «...ніхто не може бути зацікавлений у створенні враження, нібито уряд Сполучених Штатів є безрозсудним прибічником невдоволених. Необхідно, передовсім у наш час, прийти до дружнього полагодження проблем з СРСР. Не слід робити нічого такого, що могло б підірвати ці зусилля».

Узагальнюючи ж позицію США в українському питанні 1938–1945 років, можна сказати, що в ній враховувались такі чинники: вимушений альянс з Радянським Союзом; черговий внутрішній розкол серед українців; опозиція західних союзників США перерозподілу кордонів у повоєнній Європі; і, врешті, — перемога над нацизмом як головна мета. За таких умов у США зосередились на передбаченні потенційного розвитку подій в Україні і навколо неї у повоєнні роки, перспективах ОУН-УПА тощо. Для Сполучених Штатів стабільність завжди була вищою за непевність від порушеного статус-кво.

§3. «Українське питання» і «холодна війна»

Із завершенням війни «українське питання» виходить на порядок денний здебільшого у зв’язку з ідеєю утворення ООН. США зайняли спершу жорстку позицію щодо окремого членства в ній УРСР. Принципові зміни, що тут відбулися, слід пов’язувати з підходами Лондона, котрий, прагнучи розширити власне представництво за рахунок членства колоній Великобританії, відповідним чином вплинув на Рузвельта. Позиція Лондона визначалась і вищим ступенем готовності продемонструвати несприйняття комуністичної ідеології. Прикладом служить сповнений наступальності виступ В.Черчілля у Фултоні і слідом за ним — виступ Г.Трумена у Нью-Йорку. Якщо британський лідер закликав до звільнення східноєвропейських народів, то президент США обережно заявив: «Ми віримо, що всім народам, готовим до самовизначення, слід дозволити вибір власної форми правління... без втручання будь-якого зовнішнього джерела». Ледь помітна на концептуальному рівні відмінність знайшла своє втілення у реальній ситуації, пов’язаній з Україною.

У листопаді 1946 р. уряд Великобританії порушив питання про встановлення дипломатичних зв’язків з УРСР. Реакція США надійшла у червні 1947 р. на рівні послання директора управління європейських справ держдепартаменту Г.Маттеуса держсекретареві Ачесону. Складалося воно з двох частин: «Вигоди» і «Невигоди». У першій, зокрема, говорилося: «Встановлення безпосередніх дипломатичних зв’язків з Україною дало б урядові цінний пост підслуховування в одній з найважливіших республік Радянського Союзу», що дало б змогу Вашинґтону завчасно одержувати інформацію і враховувати її у відносинах з СРСР. У другій частині послання відзначалося: «Окреме визнання України призвело б до більшого ускладнення наших зв’язків з Радянським Союзом і дало б радянському урядові можливості для маневрів у спробах реалізації власних специфічних інтересів у міжнародних справах». Виходячи з таких ультрапрагматичних міркувань, Маттеус звів свої пропозиції до того, щоб «притримати рішення у цій справі до тих пір, поки не побачимо, чи вдалося встановити безпосередні зв’язки британцям і чи принесло це їм якісь переваги». Інші документи держдепартаменту підтверджують другорядність власне України у стратегічних намірах США.

До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння даллесівську доктрину «визволення», а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН–УПА, політика США в «українському питанні» базувалася на принципах, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії», розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.

У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить «моральне право України на самостійний статус». 

Таким чином, у зовнішньополітичних службах США підходи до «українського питання» у період від його першої появи на американському політичному «небосхилі» (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН–УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера визначались ситуативністю. Тлумачилось воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Вашинґтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в «українському питанні» у річищі російської, чи радянської політики. Сам термін «Україна» використовувався майже винятково у матеріалах закритого характеру 11.

Посутнє значення має висновок професора з Лондона Г.Макдональда про те, що «українські націоналістичні організації ніколи не здобули політичної влади чи згуртованості, достатніх для впливу на стратегічні пріоритети західних держав... законність Радянської держави у рамках кордонів 1941 р. та її геостратегічна присутність