Лише усвідомивши, що такий підхід починає дискредитувати США в очах колоніальних народів, американські аналітики на початку 50-х рр. ініціюють розробку закону про поневолені нації. Поштовхом послужило й те, що Вашинґтон дедалі більше виглядав як речник поневолення, а Москва — як поборник національного самовизначення. У концептуальному плані почався поступовий відхід американських політологів від великоруської схеми історії СРСР.

Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. Інтерес посилюється нарощуванням Москвою антинаціоналістичної боротьби. Перед Вашинґтоном постає проблема вироблення нових концептуальних підходів. До цього спонукали й активні зусилля СРСР, щоб витіснити американський капітал з «третього світу». Показовим стало створення у 1954 р. при безпосередній участі держсекретаря Дж.Ф.Даллaса Асамблеї поневолених європейських націй, а згодом і Американського комітету поневолених націй на чолі з колишнім президентом Г.Гувером.

Наприкінці 1952 р. у Нью-Йорку виходить у світ брошура «Дух незалежності: Америка та Україна» з вступним словом сенатора Б.Муді та зверненням міністра внутрішніх справ США О.Чепмена. Стривожене посольство СРСР терміново розсилає її у перекладі до ЦК КПРС і КПУ, МЗС СРСР і УРСР «для вжиття відповідних заходів». Найбільший сполох у компартійному керівництві викликало порівняння сенатором «нинішнього періоду в історії України» з подіями у США періоду боротьби за незалежність.

Звичайно, навіть в умовах системного протиборства наївно було б сподіватися на «американський похід» в ім’я визволення України. Адже у Вашинґтоні превалював підхід Дж.Кеннана: «Якщо ми політично та економічно кинемося не лише проти радянського режиму, але й проти найсильнішого і найчисленнішого етнічного елемента на традиційних землях і зробимо це в ім’я національних екстремістів, серед яких неможливо уявити єдності і які без невиразної ставки на американські баґнети ніколи не здатні будуть утриматися проти ... російського реваншистського тиску, це означатиме безглуздя таких масштабів, що навіть остання пригода у В’єтнамі втрачає своє значення» 14.

Перша спроба узаконити американську підтримку української незалежності була здійснена професором Джорджтаунського університету Л.Добрянським у 1957– 1958 рр. Ситуація була сприятливою з огляду на заяву Д.Ейзенхауера в інавґураційній промові (1957 р.): «Наше повне призначення у служінні нашому світові — з людьми всіх народів і національностей... Ми поважаємо прагнення цих народів, нині поневолених, до свободи» 15. Підхід Добрянського, який мав добрі контакти у конґресі, базувався на таких принципах: В.Вільсон теоретизував замість того, щоб діяти; головний винуватець у поневоленні народів — соціалістична система; США помилились, уклавши дипломатичні зв’язки з СРСР; лише ліквідувавши СРСР, можна зберегти мир, а для цього потрібна постійна «психологічна» акція 16. На той час і в американській політичній думці гору взяла ставка на еволюційні зміни в СРСР. Дж.Ф.Даллaс у журналі «Лайф» ще 19 травня 1952 р. наголошував на «моральних аспектах впливу, завдяки яким США і зруйнують радянську імперську структуру».

Влітку 1959 р. Добрянський передає підготовлений ним законопроект про поневолені нації сенаторам П.Дуґласу і Дж.Джавітсу. У липні майже одностайно обома палатами конґресу було прийнято публічний закон 86–90 про «тиждень поневолених націй». До числа останніх під «четвертим номером» потрапила Україна, що на офіційному рівні сталося вперше в американській історії. Головну місію закон покликаний був виконати через «війну нервів» з Радянським Союзом. Його декларована мета — розпад СРСР — мала реалізовуватись шляхом «демонстрації ініціативи, настороженості і проникливості, коли йдеться про основну імперіо-колоніальну державу сьогоднішнього світу» 17. Йшлося про поступову ерозію радянської системи.

Закон не залишився декларативним. Від Ейзенхауера до Буша — таким був період щорічних прокламацій президентів про поневолені народи в СРСР, постанов і резолюцій конґресу, масових віче і мітинґів протесту, виступів американської преси на ці теми. Але воднораз праґматизм обмежував активність політиків у Вашинґтоні, які побоювались економічної і політичної дестабілізації внаслідок розпаду СРСР. Приміром, держсекретар Д.Раск рішуче виступив проти заяви представника США в ООН А.Стівенсона, що у 1917–1922 рр. «Радянська Росія загарбала незалежні неросійські республіки» 18.

Багатолітні зусилля все-таки призвели до того, що проблема поневоленої України переростала рамки суто психологічної війни проти СРСР. Адміністрація Р.Рейґана поставила національне питання у центр свого курсу щодо СРСР, вперше здійснивши прорив у «традиційній апатії американців» щодо цих питань. Власне Україна у 60–80-ті рр. найчастіше згадувалась у виданні американського конґресу «Конґрешенл Рекорд». Саме американські парламентарі не дозволяли згаснути інтересові до України, зокрема, через обговорення численних законопроектів і заяв. Лише у 1970–1979 рр. кількість законодавчих ініціатив на українську тематику перевищила 150.

Щодо представників виконавчих структур влади у США, то вони (приміром, віце-президент Рокфеллер, президенти Ніксон, Картер і особливо Рейґан) час від часу надсилали вітальні телеграми українсько-американським політичним організаціям, обіцяючи сприяння у справі боротьби за звільнення українського народу тощо. Держдепартамент США займав з цих питань стриману позицію аж до розпаду СРСР.

У цілому ж у політичних колах США до останнього виходили з неможливості мирного розпаду СРСР. Це добре ілюструється оцінкою американських політологів, зробленою у кінці 1991 р.: «Врешті-решт, більшовики самі підписали собі смертний вирок. Жорстоко придушуючи всі прояви націоналізму і політичного дисидентства, вони створили передумови для миттєвого колапсу комунізму і радянської держави через сім десятиліть. Коли настав кінець, ніхто не проявив