Президент США наголошував на тому, що «американці... не допомогатимуть тим, хто заохочує самовбивчий націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті». Очевидно, що це було спрямовано проти президента Грузії Звіада Гамсахурдії, «але Буш також знав, що такі етнічні почуття є і в України, і його попередження було призначене й для слухачів у Києві» 26. Це свідчило про нерозуміння політики українського руху щодо національних меншин.

Та вже через місяць після путчу у Москві ставлення до унезалежнення республік змінюється. В адміністрації суперечки виникали з приводу питання, як отримати більший вплив у нових державах: шляхом швидкого визнання (Р.Чейні) чи визнанням як нагородою за виконання певних вимог (Дж.Бейкер). За швидке визнання виступав і конґрес. Резолюція Сенату від 20 листопада закликала президента визнати незалежність України, якщо в ході референдуму 1 грудня буде підтверджено Акт про незалежність, що його ухвалив український парламент. Великою мірою це пояснювалося не тільки усвідомленням нових геополітичних реалій, а й наближенням виборів 1992 р.

Під час зустрічі з представниками української діаспори в Білому домі 28 листопада Буш зазначив, що США визнають незалежність України після референдуму 1 грудня. Визнання незалежності України Горбачовим не розглядалося як необхідна умова для цього кроку. Це було зрушенням у політиці Вашинґтона.

Однак, коли Горбачов зателефонував Бушу й заявив, що він «розчарований» «передчасним» кроком США, «Бейкер у розмові з помічниками припустив, що скарги Горбачова на американську позицію щодо незалежності України мають певну підставу і що цей крок був поганим прецедентом для політики США... Скаукрофт погоджувався: «Я гадаю, що ми створили враження прихильнішої політики, ніж ми насправді мали на увазі». Він попередив президента, що, змінюючи позицію так різко, «ми можемо зробити стосунки між Києвом і Москвою більш упередженими» 27.

Але ці зміни були збалансовані врахуванням нової ролі Б.Єльцина: США обіцяли не визнавати незалежність України, доки цього не зробить Росія. Вашинґтон дав зрозуміти Україні, що визнання її незалежності, переконливо підтвердженої референдумом 1 грудня, їй ще треба «заслужити».

Про утворення Співдружності незалежних держав 8–9 грудня 1991 р. лідери трьох слов’янських республік спочатку поінформували Буша, й лише згодом — Горбачова, викликавши його обурення. Від цього часу американська адміністрація вже не бажала підтримувати Горбачова. Вона висловила підтримку створенню СНД. У листопаді 1991 р. група впливових фахівців із питань ядерної безпеки підкреслювала, що в «інтересах Сполучених Штатів віддавати перевагу якомога меншій дезінтеґрації... США практично не мають важелів впливу на процес дезінтеґрації. Але вони можуть створити стимули для союзу, а не для незалежності» 28.

12 грудня Дж. Бейкер розташував американські пріоритети, пов’язані з визнанням нових держав, у такому порядку: 1) воєнна й особливо ядерна безпека; 2) демократія; 3) ринково зорієнтована економіка.

Отримавши позитивну відповідь від українського керівництва щодо цих принципів і міжнародних зобов’язань України (як одної з держав-спадкоємиць СРСР) щодо договору про скорочення звичайних озброєнь у Європі й договору про нерозповсюдження ядерної зброї, США, після відставки Горбачова 25 грудня, визнали Україну, як і Росію та інші держави, що приєднались до Співдружності.

§5. Прорив у двосторонніх відносинах

Перші роки української незалежності були позначені складнощами розвитку двосторонніх відносин. Вашинґтон робив ставку на взаємини з Росією щодо більшості проблем успадкованих від СРСР. У стосунках з Україною США опікувалися передовсім питаннями ядерної безпеки, збереження балансу сил в Європі і практичні дії Києва у цьому напрямку певний час викликали запитання на Заході взагалі та у Вашинґтоні зокрема. Переламним в українсько-американських відносинах став 1994 рік, врешті, проголошений у США «українським». Підписання тристоронньої угоди про без’ядерний статус України стало поштовхом до поліпшення американсько-українських взаємин. Але головними, більш глибинними і довготерміновими чинниками американської уваги та прихильності до України стали: розуміння того, що із завершенням «холодної війни» ситуація в Європі за деякими параметрами ускладнилась, а Україна як держава, розташована у центрі континенту, має важливе значення; поступове наростання великодержавницьких тенденцій у політичному житті Росії; сприйняття слушності ідеї З.Бжезінського про те, що з поверненням України до складу Росії остання механічно стає «імперією»; усвідомлення взаємозв’язку стабільного розвитку України із безпекою у Східно-Центральній Європі, інтерес до якої у США є традиційним.

У той же час зберігаються вагомі чинники, які гальмують реалізацію потенціалу двосторонніх відносин. Передовсім йдеться про суспільно-політичну невизначеність в Україні, триваюче протиборство «у верхах», характер якого породжує непевність в українській перспективі. Зазначимо й далеко незавершений та непослідовний поступ України до демократичної правової держави, слабкість демократичних сил. Дається взнаки й негнучкість та незручність окремих засад української зовнішньої політики з погляду розбудови систем безпеки і одночасно підвищені сподівання на отримання економічної допомоги.

Так само спрацьовує тенденція скорочення Вашинґтоном бюджетних витрат на міжнародну допомогу та слабка зацікавленість американського приватного бізнесу у співпраці з Україною як наслідок названих проблем, а також недостатніх законодавчих ґарантій діяльності зарубіжних інвесторів.

Таким чином, головні проблеми подальшого розвитку українсько-американських взаємин сьогодні концентруються всередині України. Разом з тим, реальність така, що американська політика в Європі неминуче розвиватиметься з урахуванням подій в Україні і навколо неї.

Використана література:

1 Dulles, Foster Rhea. lang=UK America’s Rise to World Power. 1898-1954.— New York, 1954.— P.2. 

Margolin, Arnold. From a Political Diary. Russia, the Ukraine, and America. 1905-1945.—New York, 1946.—P.41. 

Wilson, George G. Handbook of International Law. 3rd ed.—St. Paul (Minn.). — 1939. — P.21. 

U.S.Congress, 64th Congress. 2nd Session.