Права національних меншин у законодавстві та міжнародних обов’язаннях України             
       

Міжетнічні відносини є однією з найбільш складних проблем, яка зачіпає як організацію державного і суспільного життя всередині кожної полінаціональної країни, так і міждержавні та міжнародні відносини. У будь-якій країні мирне співіснування різних національних, етнічних, мовних або релігійних меншин є позитивним фактором, джерелом соціального та культурного збагачення. Особливо це актуально для країн постсоціалістичного табору, які потрапили у прірву соціально-політичної кризи у зв’язку із зміною політичної тоталітарної системи на систему демократичної орієнтації. 
       Для виходу із соціально-політичної кризи, в якій опинилася і Україна, потрібна стабільність та злагода в самому суспільстві (міжконфесійна, міжнаціональна, міжкласова тощо). А відмова від будь-якої дискримінації, поряд із позитивними результатами у внутрішній та зовнішній політиці, сприяє політичній та соціальній стабільності, які в свою чергу сприяють економічній стабільності. Оскільки світовий досвід довів, що відмова від будь-яких форм дискримінації, зокрема відмова від негативного ставлення до меншин у політичній, соціальній, культурній та економічній сферах, сприяє політичній і соціальній стабільності держав, в Україні в 24 статті Конституції передбачено, що “... не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, місця проживання, за мовними або іншими ознаками...” Отже, Україна обрала шлях суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (стаття 1 Конституції), яка “... сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин...” (стаття 11 Конституції). Це шлях до демократичної Європи, в якій забезпечується самобутність всіх національних та етнічних груп. 
       Світова і, зокрема, європейська практика свідчить, що особливі права та особливі заходи, необхідні для збереження самобутності, культурної спадщини та гідності меншин набувають таких форм:— право меншин на існування;— право на користування здобутками власної культури і мови та на їх розвиток;— право меншин на забезпечення для них функціонування національних шкіл та інших навчальних закладів (у тому числі й вищої освіти) з викладанням рідною мовою та контролю за навчальними програмами;— гарантії політичного представництва в органах, які визначають політику держави як на виконавчому, так і на законодавчому рівнях;— надання автономії з передачею меншинам права управляти своїми внутрішніми справами, принаймні у сфері культури, виховання, освіти, релігії, інформації, соціальних справ, із забезпеченням за допомогою субвенцій (на рівні культурної автономії, можливої як при дисперсному, так і при компактному проживанні меншини) та важелів оподаткування (на рівні територіальної автономії, можливої тільки при компактному проживанні меншин), коштів для виконання цих функцій. 
       Як свідчить практика, забезпечення цих прав гарантується лише у ефективній взаємодії міжнародного та внутрідержавного права, норми яких покликані виконувати властиву їм функцію забезпечення захисту прав меншин, розв’язання конфліктів мирним шляхом. Оскільки незабезпечення прав та відсутність взаємодії міжнародного і внутрішнього права може призвести як до погіршення становища національних груп в окремій країні, так і до ускладнення міжнародної ситуації в цілому (яскравий приклад — події останніх років на теренах колишньої Югославії). 
       Для України забезпечення прав національних меншин є актуальною проблемою не тільки науково-теоретичного, але й насамперед прикладного порядку. Вступ до Ради Європи на тільки додає Україні нових прав, але й покладає на неї всю повноту відповідальності за дотримання безпеки і стабільності як в Україні, так і в регіоні та зобов’язує виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання. 
       Однак слід зауважити, що належний захист прав етнонаціональних меншин неможливий в умовах відсутності принципу верховенства права, незалежної, сильної, професійної судової влади, а також застосування конституційних норм як норм прямої дії. Тому Спеціальна комісія Верховної Ради по опрацюванню проекту нової Конституції України, до складу якої я увійшов у березні 1996 р., зробила все для того, щоб в основному законі держави були відображені ці положення. Тому в статті 8 ми передбачили, що “в Україні визнається і діє принцип верховенства права”. А “Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”. 
       Крім того, було підкреслено, що “норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. 
       Виходячи з цього, ми намагалися відобразити в Конституції України основні права та свободи національних меншин. 
       Більше того, ми передбачили, що всі виборені права не можуть бути скасовані. Для цього в пункті 1 перехідних положень зазначили, “що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності... Конституції”, а за моєю пропозицією ця теза була підсилена частиною 3 22-ої статті: “При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. 
       Таким чином, перші три основні форми прав меншин, відображені вже в Законах “Про мови” та “Про національні меншини в Україні”, поряд із положеннями преамбули та статей 8, 9, 10, 11, 22, 24, 53 та 119 Конституції вже гарантовані. Залишається відобразити в законодавчому полі України права національних меншин на представництво та права на автономію (національно-культурну та територіальну). Однак і в цьому напрямку зроблені перші кроки — в Законі “Про вибори народних депутатів України” в ст.7 передбачено право формування мажоритарних національних