питанню укладено, вона негайно поширюється на всі інші країни; тепер дії сторін будуються за принципом недискримінації, відповідно до якого будь-яка країна, що бере доля в ГАТТ, не може бути поставлена в гірші умови.
Ще один принцип ГАТТ — принцип взаємності торгових учинок перетворюється в життя зі значними вадами.
Нарешті, важливим принципом ГАТТ є неприйнятність однобічних дій. Рішення по захисту національного ринку повинні прийматися після численних консультацій.
Основне значення в діяльності ГАТТ має задача ліквідації чи скорочення митних тарифів. У 1945—1947 р. середня величина митних тарифів у розвитих країнах складала 40—60 %, а по деяких товарах (наприклад, хімічних) досягала 70—90 %. Постійна активна робота щодо зниження митних бар’єрів дозволила скоротити їхню величину до 3—5 % у кінці 80-х років [1, 66].
3.2 Бреттон-Вудська система та створення МВФ
”Велика депресія 30-х років” привела до краху системи золотого стандарту. З метою розробки основ нової світової валютної системи в 1944 році в Бреттон-Вудсе була скликана міжнародна конференція союзних країн. У результаті цієї конференції була досягнута домовленість про створення регульованих зв’язаних валютних курсів, яку називають Бреттон-Вудською системою. Нова система винна була зберегти переваги колишньої системи золотого стандарту (фіксованих валютних курсів), відзначаючи при цьому її недоліки. Далі на конференції був створений Міжнародний валютний фонд (МВФ), покликаний зробити нову валютну систему реальної і дієздатний. Ця світова валютна система, що базується на відносно фіксованих валютних курсах і керована через МВФ, проіснувала з деякими модифікаціями аж до 1971 долі. МВФ же продовжує і зараз займати найважливіше місце в міжнародних фінансах.
Що виявляла собою Бреттон-Вудськаь система регулювання зв'язаних валютних курсів? Що викликало її розпад? Зберігаючи традиції золотого стандарту, кожна країна-член МВФ була зобов’язана установити золотий (чи доларовий) зміст своєї грошової одиниці, тім самим визначаючи валютний паритет між своєю валютою і валютами всіх інших країн-учасниць. Далі, кожна країна була зобов’язана зберігати курс своєї валюти незмінним. Країни, що входили в Бреттон-Вудську систему, були зобов'язані вносити внески в МВФ у залежності від розмірів їхнього національного доходу, чисельності населення й обсягу торгівлі. У такий спосіб країна могла б узяти короткострокову позику, необхідну для забезпечення стабільності національної валюти.
Бреттон-Вудська система передбачала використання золота і долара як міжнародних резервів. Долар був визнаний як світові гроші по двох причинах. По-перше, США вийшли з другої світової війни з найбільш сильною економікою. По-друге, США акумулювали величезну кількість золота й у період з 1934 по 1971 роки проводили політику скупки і продаж золота іноземним фінансовим органам за фіксованою ціною 35 доларів за унцію. Таким чином, долар переводився в золото по пред'явленню; долар ставши розглядатися як замінник золота і тому вважався ”таке ж гарним, як золото”.
Країни світу одержували долар як резервну валюту в результаті дефіциту платіжного балансу США. У міру того, як кількість доларів, що знаходяться на руках в іноземців, стрімко росла, а золоті резерви США скорочувалися, інші країни неминуче стали ставити запитання: невже долар був дійсно ”так гарний, як золото?” Здатність США зберігати оборотність долара в золото ставала вусі більш сумнівною. Для збереження за доларом статусу резервного засобу необхідно було усунути дефіцит платіжного балансу США, але ліквідація дефіциту означала б виснаження джерела додаткових доларових резервів для системи. Ця проблема встала на весь зріст на початку 70-х років. Зштовхнувши зі стійким і зростаючим дефіцитом платіжного балансу США, президент Р. Никсон 15 серпня 1971 долі призупинив конвертованість долара в золото. Нова політика розірвала зв'язок між золотом і інтернаціональною вартістю долара, пустивши долар у ”плавання” і дозволивши ринковим силам визначати його вартість. Вільне коливання долара позбавило Бреттон-Вудську систему фіксованих курсів підтримки.
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Зовнішньоекономічна діяльність уявляє собою таку форму господарювання, яка виходить за межі національних кордонів і пов’язана з залученням до багатоетапного циклу економічних відносин різнонаціональних їхніх суб’єктів.
Як відомо, цикл суспільного виробництва умовно поділяють на чотири стадії : виробництво – розподіл – обмін – споживання. Втручання суб’єкта, що належить іноземному відтворювальному комплексу, на різних стадіях, породжує феномен міжнародної торгівлі
Істотною рисою зовнішньоекономічних зв’язків є не стільки господарська взаємодія різнонаціональних виробничо-посередницьких організацій, скільки факт перетину кордонів національно-відтворювальних комплексів товарами, капіталами або послугами.
Нині у світовому господарстві торговельний обмін переріс у науково-технологічне та інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв’язків – виробничо-інвестиційна.
За цих умов суб’єктові зовнішньоекономічної діяльності слід орієнтуватися не тільки на постачальницько-збутову і посередницько-збутову взаємодію з інонаціональними партнерами, але й на виробничо-інвестиційну модель, де в полі зору перебуває співробітництво по всіх ланках виробничо-технологічного процесу з винесенням частини з них за національні межі.
У цьому зв’язку можна виділити наступні вихідні положення ефективної міжнародної торгівлі:
вона грунтується на високому рівні продуктивності праці;
в окремих галузях на світовому ринку конкурують не країни, а фірми;
національна конкурентна перевага має відносний характер;
динамічне оновлення орієнтованих на зовнішньоекономічну діяльність галузей веде до сталих конкурентних переваг, а не до короткострокового виграшу на рівні зниження витрат;
конкурентні переваги в галузях промисловості створюються протягом десятиріч або довшого строку;
країни домагаються цих переваг завдяки своїм розбіжностям, а не схожості.
Щодо сучасних напрямів розвитку міжнародної торгівлі України, то експортна орієнтація економіки та лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків вимагає визначення існуючих і потенційних конкурентних переваг українських товаровиробників, а також чинників, які їх формують, і механізму реалізації цих переваг. Україна має такі природні конкурентні переваги, як достатня чисельність робочої сили, вигідне географічне розташування, багаті природні ресурси, але