У 70-80 роки серед країн, що розвиваються, що йдуть по капіталістичному шляху, підсилилася економічна диференціація. Серед них виділилася група країн, найбільш розвинутих в економічних відносинах. Це насамперед ряд країн Латинської Америки – Аргентина, Бразилія, Мексика, що наблизилися по багатьом показникам до країн середнього рівня розвитку капіталізму. У цих країнах зріс рівень обсяг промислового виробництва і його частка в національному доході, зміцнилися позиції національної буржуазії. У деяких з'явилися національні монополістичні групи.

Зріс рівень економічного розвитку ряду країн і територій Південно-Східної Азії. Разом з найбільш розвинутими країнами Латинської Америки їх сьогодні іменують новими індустріальними країнами. До них відносяться Гонконг, Сінгапур, Тайвань і Південна Корея. При участі іноземного капіталу, що займає тут міцні позиції, інтенсивно розвивається обробна промисловість. І в даний час по експорту її продукції “четвірка” займає ведучі позиції серед країн, що розвиваються.

Економічних успіхів домоглися й інші країни Південно-Східної Азії – Індія, Індонезія, Малайзія, Філіппіни. Хоча велика частина населення цих країн зайнята ще в сільському господарстві, тут росте обсяг промислового виробництва й експорт промислової продукції, зміцнюються позиції національної буржуазії, а яке – де також виділяється монополістичний прошарок. На Заході цю групу країн Південно-Східної Азії разом з менш розвитими країнами латинської Америки (Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі) часто називають країнами другого ярусу (на відміну від нових індустріальних країн).

Особливе положення у світі, що розвивається, зайняли нафтовидобувні країни – експортери нафти. У цю групу входять країни з різним вихідним рівнем розвитку, різними соціально – економічними і політичними режимами. У таких країнах, як Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Катар лише відносно невелика частина грошей, отриманих від експорту нафти, йде на нестатки національного розвитку. Велика ж частина вивозиться за кордон, переважно в розвинуті капіталістичні країни. Країни – експортери нафти – відіграють важливу роль на міжнародному ринку позичкових капіталів.

Поряд із країнами, де хоча й у суперечливих формах, але спостерігається відомий економічний прогрес, досить велику групу (більш 40) складають найменш розвинуті країни (країни Тропічної Африки, острівні держави в Тихому океані, деякі країни Карибського басейну). Ця група країн не має запаси корисних копалин, у них немає не тільки обробної, але і видобувної промисловості. Сільське господарство відстале і малопродуктивне. Зберігається сильна нерівність у розподілі доходів, бідність і нестаток величезної більшості населення. Переважають докапіталістичні виробничі відносини, хоча й у більшості цих країн йде поступовий розвиток капіталізму.

Однією з відмітних рис сучасного соціального – економічного розвитку країн “третього світу” є яскраво виражена тенденція до посилення економічної ролі держави. Це пов'язано, з одного боку, із сучасною загальносвітовою практикою розробки правлячими силами і фіксування в їхніх програмах національних стратегій і довгострокових цілей розвитку. З іншого боку, у країнах, що розвиваються, є для цього цілий ряд властивих тільки їм причин, пов'язаних з необхідністю перебороти глибоку економічну відсталість, архаїчні соціальні структури, із залежністю й уразливістю положення країн, що розвиваються, у системі світового капіталістичного господарства. Низький рівень розвитку капіталізму (у багатьох країнах він відповідає стадії первісного нагромадження капіталу), до того ж деформуємого впливом центрів світового капіталістичного господарства, ставить занадто вузькі рамки суспільному розвитку цих країн. Тому держава виступає головною мобілізуючою силою цілеспрямованого розвитку їхньої економіки. У залежності від соціального – політичного вибору воно або підкоряє цю роль інтересам зростаючого класу національної буржуазії, або розвиває її в національних інтересах із прицілом на розвиток соціальної організації більш високого порядку.

Здійснення програмних стратегій розвитку, розроблювальних національними урядами, пропонує втручання держави в економічні і соціальні процеси. Це втручання відбувається в двох формах: у формі прямої участі в суспільному відтворенні й у формі непрямого регулювання його різних сторін.

Пряма участь держави у відтворенні суспільного продукту пов'язано з переходом у його власність частини цього продукту і накопиченого суспільного багатства, у тому числі частини засобів виробництва. Частина економіки, що функціонує на основі державної власності, утворює державний сектор. Непряме регулювання торкається всіх укладів і сектори економіки, випливаючи з основних стратегічних установок економічної і соціальної політики правлячих сил.

Державне регулювання економічних і соціальних процесів у країнах, що розвиваються, здійснюється в основному за допомогою тих же інструментів і важелів, що й у розвинутих країнах, - планування, фінансової, кредитної, податкової і валютної політики, контролю над цінами, інвестиційного законодавства й інших заходів адміністративного впливу.

Серед різноманітних засобів регулювання центральне місце займає планування, під яким у широкому значенні розуміється цілеспрямована діяльність держави по регулюванню процесу суспільного відтворення і соціальних умов. Планування містить у собі розробку загальної концепції і цілей стратегії розвитку на планований період, розробку плану і його програм, що конкретизують, розробку заходів для їхнього здійснення й оцінку виконання.

Широке поширення планування в країнах, що розвиваються, викликане тим, що усі вони зіштовхуються у своєму розвитку з труднощями і проблемами, подолання яких через