отримав від інвестора майно, майнові права та інші цінності для подальшого інвестування, яку здійснюються на професійних засідках).
ІІ. Вплив держави на інвестиційний процес
2.1. Політика держави
Залежно від функцій, які виконує суб'єкт господарювання в інвестиційному процесі, він може бути інвестором, учасником або тим і іншим одночасно.
Суб'єктами інвестиційної діяльності є держава через свої інституції; господарчі товариства (компанії) і корпорації; фінансово-кредитні установи; інші функціональні учасники.
Держава бере участь в інвестиційному процесі як прямо через державний сектор економіки, так і побічно, через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна, Державний антимонопольний комітет.
Держава здійснює інвестування тих галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і які найближчим часом не підлягають приватизації, таких, як оборонна галузь, окремі об'єкти загальнодержавної інфраструктури: магістралі, термінали тощо.
В перехідний період функції інвестора в соціальній сфері також повинні залишитися за державою. Деякі виробництва сільського господарства (особливо збиткові) також повинні інвестуватися з держбюджету.
При активізації інвестиційної діяльності держава може інвестувати кошти в розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується необхідністю прискореного розвитку економіки. Таке інвестування може здійснюватись державою і на паритетних засадах з іншими інвесторами, включаючи іноземні. Організаційні форми такої діяльності можуть бути різноманітними: консорціуми, холдинги, корпоративні підприємства та акціонерні товариства тощо.
До форм побічного впливу держави на інвестиційну діяльність можна віднести наступні: державне кредитування, державні позики, роздержавлення і приватизацію, податкове регулювання, амортизаційну політику, державний лізинг, ліцензування та квотування, антимонопольні заходи, стандартизацію та ін. засоби прямого впливу держава реалізує через свої інституції як учасник інвестиційного процесу.
Кредитно-інвестиційна політика здійснюється державою через Національний банк шляхом регулювання попиту і пропозиції на залучені ресурси. Національний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію чи кредитну рестрикцію.
Центральні банки справляють істотний вплив на інвестиційний процес через регулювання норми обов'язкових або мінімальних резервів.
Великий вплив на розширення інвестиційної діяльності, особливо в перехідної період покликаний забезпечити Фонд державного майна України, на який покладені задачі:
захист майнових прав України на її території і за кордоном
здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їхньої приватизації, створення спільних підприємств
здійснення повноважень по проведенню приватизації майна підприємств загальнодержавної власності й ін.
Фонд є власником тієї частини акціонерних товариств, що не була реалізована в процесі приватизації. Фонд розробляє нормативні акти з питань керування державним майном, проводить його інвентаризацію, здійснює аудиторські перевірки ефективності його використання, складає кошторис витрат засобів позабюджетного фонду приватизації і контролює використання цих засобів.
Держава також впливає на інвестиційний процес через деякі свої інституції: Державний інноваційний фонд, Фонд сприяння зайнятості, Пенсійний фонд, Фонд Чорнобиля та ін.
Дійовим суб'єктом інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою є її фінансово-кредитна система. До її складу входять такі елементи:
Центральний банк і комерційні банки, в тому числі спеціалізовані (інвестиційні, інноваційні, біржові, іпотечні, позичкові, ощадні);
Небанківська (парабанківська) система,до якої входять інвестиційні фонди і компанії, довірчі товариства, кредитні спілки, страхові компанії, пенсійні фонди, лізингові фірми тощо.
За ринкових умов банківська діяльність часто поєднується з діяльністю страхових компаній. Банки можуть надавати послуги своїм клієнтам щодо страхування і перестрахування інвестицій.
В Україні поступово формується система небанківських фінансово-кредитних установ. Починаючи з 1994 р. діє Положення про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії, затверджене Президентом. Відповідно до цього Положенняінвестиційні інституції, що створюються в Україні, мають забезпечити функціонування фондового ринку.
2.2. Макроекономічне регулювання інвестиційного процесу
Інвестиції — матеріально-фінансова основа оновлення і на-копичення основного капіталу, що визначає структуру еконо-міки, темпи її зростання і рівень конкурентоспроможності на світовому ринку. Тому встановлення і застосування ефектив-ного механізму впливу на інвестиційні процеси з боку держави має виключне значення, особливо для перехідних економік, зокрема України.
В економічній науці існують два протилежні підходи до участі держави в регулюванні економічних (у тому числі інве-стиційних) процесів: класична й кейнсіанська теорії. З точки зору класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рів-ність попиту і пропозиції, і тим самим усуває тривалі пору-шення в економіці, в тому числі такі явища, як спад виробниц-тва, інфляція, безробіття.
На відміну від традиційної класичної теорії, англійський еко-номіст Джон Мейнард Кейнс обгрунтував об'єктивну необхід-ність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. Теорія Кейнса — це аналіз взаємодії і взаємозв'язку різних агрегованих економічних категорій і величин, досліджен-ня того, як невідповідність між ними впливає на стан економіки і в яких межах та якими методами державного втручання можливо встановити погодження між цими категоріями та величинами з метою безперешкодного економічного розвитку.
Регулювання інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою здійснюється:*
через державну інвестиційну політику, яка визначає та під-тримує пріоритетні напрями розвитку економіки;*
через індикативне планування певних показників і встанов-лення нормативів регулювання інвестиційного процесу;*
шляхом забезпечення належного функціонування договірно-правової системи;*
через порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт.
Економіка України має свої особливості, тому вирішення про-блеми регулювання має носити тут індивідуальний характер. У чистому вигляді методи, які застосовувались у розвинутих рин-кових економіках та грунтуються на теоретичних розробках кеи-нсіанців або неолібералів, неприйнятні для України, оскільки її економіка поєднує окремі чинники, котрі вимагають застосуван-ня як перших, так і останніх підходів. Так, з одного боку, інфля-ційні тенденції вимагають скорочення видатків бюджету, однак недостатньо сформований фінансовий сектор і відсутність сучас-них систем соціального забезпечення не дають в повному обсязі застосувати його. З іншого боку, кредитна система слабо розви-нута, комерційні банки не в змозі фінансувати масштабні інвес-тиційні проекти через недостатність власних ресурсів і високі ін-фляційні очікування й пов'язані з цим ризики. Інфляція знецінила власні кошти підприємств, що