Послідовність дій щодо формування політики фінансування оборотних активів полягає у:

1) вивченні джерел формування оборотних активів у попередньому періоді;

2) прийнятті політики формування оборотних активів на підприємствах на майбутній період із позиції прибутковості й ризику фінансово-господарської діяльності.

3) оптимізації обсягу і структури джерел формування оборотних активів, тобто встановлення прийнятного для підприємства співвідношення між власним оборотним капіталом, короткостроковими кредитами і позиками, кредиторською заборгованістю, іншими короткостроковими зобов'язаннями.

До процедури планування входять розрахунки прогнозних обсягів запасів, дебіторської заборгованості, коштів, інших оборотних активів, а також джерел їхнього фінансування разом із власними, позиковими і залученими.

Основою для виявлення недоліків і проблем ДП є постійне проведення фінансового аналізу. Вимогам забезпечення фінансового аналізу має відповідати інформаційна база — фінансова звітність ДП.

Для кардинального поліпшення ситуації необхідно розробити політику збалансованого розвитку як щодо підприємств, котрі діють у ринкових умовах як підприємницькі структури, так і виробництв, які реалізують суспільні інтереси.

В основі цієї політики має бути диференційований підхід. Для підприємств, що працюють у ринкових умовах як підприємницькі структури, діє "скорочена" система показників, орієнтована на оцінку рентабельності виробництва, його фінансової ефективності. Для підприємств із суспільними інтересами застосовується система, до якої, крім чисто фінансових, входять показники, що дають змогу оцінити ступінь досягнення поставлених цілей. Формування в Україні подібної системи оцінки розвитку державного сектору сприятиме кращій реалізації його завдань.

Існують особливості визначення ефективності діяльності державних підприємств, що залежать від характеру суспільних потреб, які задовольняються їхньою галузевою, виробничою специфікою.

Із цього приводу серед економістів є різні точки зору.Багато хто з них, посилаючись на кількість збиткових, малорентабельних державних підприємств, обсяги бюджетних дотацій, факти бюрократизму, корупції, низьку продуктивність праці, невисоку якість виготовлюваної продукції у порівнянні з приватним сектором, вважає, що ці виробництва неефективні.

Іншою, зваженішою, є точка зору, яка грунтується на тому, що для діяльності державних і приватних підприємств характерні як позитивні, так і негативні результати. Тому неправильною буде думка, що вони за будь-яких умов приречені поступатися в ефективності приватним.

Причину неефективності багатьох державних підприємств дехто з економістів вбачає у державній власності на ці виробництва, в її нерозчленованості щодо управління. Такий підхід до оцінки ефективності однобічний, оскільки не враховується характер галузі (конкурентний, неконкурентний), умови діяльності підприємств (комерційне, некомерційне), що формуються державою[25, ст.79].

Є також учені, які пов'язують розв'язання проблеми з використанням підприємницької ініціативи працівників, що допомагає перебороти їхнє відчуження від засобів і результатів праці. Цей підхід теж однобічним.

Слід наголосити, що спосіб поєднання працівника із засобами виробництва та форма власності — недостатні умови для підвищення ефективності підприємств. На останню істотно впливають характер і рівень продуктивних сил, технологій, організації праці, масштабність виробництва, управління, менталітет населення, інституціональні структури (право, суд і ін.), відкритість еконо-міки, конкуренція, спеціалізація і кооперація, інтеграція, оподаткування, економічна політика уряду тощо.

Висока ефективність державних підприємств неабиякою мірою сприяє специфікації їхніх прав власності. Тільки на цій основі можна створити і застосувати різноманітні механізми реалізації державної власності: оперативного управління і господарського відання, оренди, концесії, трастового управління, акціонування тощо. Відсутність же чіткої, несуперечливої специфіки прав власності державних підприємств підсилює невизначеність їхньої взаємодії з іншими суб'єктами, пов'язаними з державною власністю, неоптимальність витрат обмежених ресурсів, трансакційних витрат. Про це свідчить практика господарювання, коли, зокрема, керівники державних підприємств використовують державну власність у своїх корисливих інтересах.

Ефективність підприємств державної форми власності складніша категорія, ніж ефективність приватної форми власності, орієнтованої на прибуток, що є умовою досягнення й інших цілей: нарощування обсягу продажу, завоювання і розширення ринку тощо. Тому до неї не скрізь і не завжди слід застосовувати цей критерій оцінки. В окремих галузях державна форма власності може забезпечити одержання прибутку, а в інших її ефективність проявляється у таких показниках, як забезпечення надійної оборони країни, правопорядку, вирівнювання рівнів регіонального розвитку, в прогресивній структурній перебудові економіки тощо.

Отже, не можна погодитися з думкою про те, що державний сектор економіки аморфний і однорідний. Державні підприємства за характером своєї діяльності можуть бути як цілком захищеними, так і незахищеними від ринкової конкуренції. Тому неправомірно стверджувати, що усі вони неефективні. Їхня ефективність чи неефективність визначається специфікою статусу, обумовленого функціями, які вони виконують, конкретними завданнями суспільства, які вони розв'язують, зокрема й з урахуванням фактору часу. Фактор часу в даному разі дуже важливий, оскільки через ті чи інші обставини, у тому числі й форс-мажорні, держава може доручити своєму підприємству, що навіть має прибуток, виконання таких функцій, які приведуть його до важкого фінансового стану. Крім того, порівняння ефективності державних і приватних підприємств має бути коректним, зіставлятися повинні однорівневі суб'єкти, що функціонують в однакових умовах.

Твердження декого з економістів про те, що всі державні підприємства захищені від конкуренції як фактору ефективності є запереченням складності, структурованості певних виробництв. Справді-бо, одні з них відгороджені від конкуренції (природні монополії тощо), інші ж функціонують у конкурентному середовищі разом не лише з вітчизняними, а й з іноземними суб'єктами господарювання, що змушує їх відповідним чином поводитися у конкурентній боротьбі, виходячи з особливостей ринку. Що ж стосується державних підприємств, які працюють у неконкурентному середовищі, то їхня частка зменшується.

Держава, на відміну від інших власників, може легко сформувати будь-яке підприємство у будь-якій галузі економіки за порівняно незначних витрат на його організацію. Вона може подолати будь-який ефект масштабу в будь-якому виробництві за рахунок