Із самого початку свого існування система золотомонет-ного стандарту забезпечувала надзвичайну валютну стабіль-ність. Достатньо сказати, що тільки австрійський талер та американський долар після війни за незалежність були єди-ними провідними валютами Європи і Північної Америки, які були девальвовані протягом століття перед Першою світо-вою війною, фунт стерлінгів і французький франк зберегли незмінним золотий вміст з 1815 по 1914 рр.

Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, система встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку, від видо-бутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золо-та та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.

Однак найсуттєвішою вадою системи золотомонетного стан-дарту було те, що за цих умов практично повністю виключа-лася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни. Це пояснюється тим, що безпо-середньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперо-вої емісії й інфляційне знецінення національних грошей були відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулю-вання, використання у конкретних напрямах економічної політики.

Система золотозливкового стандарту — перехідна фор-ма золотого стандарту. Вона встановилася в ряді високо-розвинутих країн Заходу (крім США) після Першої світової війни і проіснувала до Великої депресії 1929—1933 рр. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш як 12,4 кг кожний. Отже, обмін національних грошових знаків на золото був обмеже-ний певними, досить великими сумами

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних країнах була впроваджена система золотодевізного стандарту, що основана на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали називатися девізами.

Це була друга світова валютна система, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конфе-ренції в 1922 р.

При системі золотодевізного стандарту країни накопичу-ють для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іно-земної валюти економічно найсильніших держав, що є екві-валентом золота.

Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Центральні банки багатьох країн отримали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і за-кордонних авуарах Авуари — ліквідна частка активів, до якої належать кошти банку, цінні папери, що легко реалізуються. Найчастіше даний термін вживають стосовно коштів банку в іноземній валюті, які знаходяться на його рахун-ках у закордонних банках., обмінних на золото.

Країни, які приєдналися до золотодевізного стандарту, збе-рігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.

Історичний досвід показує, що для успішного функціону-вання золотодевізного стандарту потрібні такі умови:*

проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;*

країни, які виступають в ролі валютних центрів, повинні постійно підтримувати значний рівень економічної актив-ності і високий попит на імпорт з тим, щоб дати змогу краї-нам — членам системи вільно купувати необхідні їм ре-зервні засоби;*

резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають в ролі валютних центрів.

Саме в цей час відбувається загальна трансформація еко-номічної структури господарювання, що базувалася на рин-кових саморегуляторах, у державне регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподар-ських зв'язків, у тому числі й валютних. Така трансформа-ція відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розробле-них відомим англійським економістом, фінансистом та дер-жавним діячем Дж.М. Кейнсом у 30-х роках XIX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше став-ляться цілком конкретні вимоги. Система мала:*

забезпечувати міжнародний обмін товарами і послуга-ми достатніми платіжно-розрахунковими і кредитними за-собами, що користуються довірою учасників валютно-кредит-них відносин;*

володіти певним запасом стійкості для можливого най-більш тривалого функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди проходять болісно і призводять до дезорга-нізації зовнішньоекономічних зв'язків протягом певного періоду;*

бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціону-вання світового господарства і пристосуватися до них;*

забезпечувати збалансованість економічних інтересів у валютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учас-ників світогосподарських зв'язків.

Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох країн світу розпочали активний пошук вихо-ду із складної післякризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.

3. Бреттон-Вудська валютна система

Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Дру-гої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігра-вали у ній провідну роль. Це Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Внаслідок тривалих переговорів з'явилося Спільне