цільову функцію фінансування розрахованих за допомогою формули трансфертів, які має отримувати кожна область. Фонд таких трансфертів має бути створений на рівні обласного відділення Казначейства. Розраховані за формулою субвенції обласним, районним та міським (районного значення) бюджетам передаватимуться з цього фонду. Цей фонд посилюватиметься негативними трансфертами з невеликої кількості міст обласного значення та районів, у яких надходження від прибуткового податку з громадян перевищить видатки, розраховані на основі норм. Крім цього, до фонду можна зараховувати також надходження від акцизних зборів.
Як зазначалося вище, передбачається наскрізна система трансфертів, за якої трансферти передаватимуться спершу з Держбюджету до обласних бюджетів, а потім з обласних бюджетів до районних бюджетів і бюджетів міст обласного значення, й насамкінець, з районних бюджетів до бюджетів міст районного підпорядкування, сіл та селищ. У цій піраміді трансфертів як обласні бюджети, так і районні бюджети відіграють перерозподільчу роль, і на кожному етапі має застосовуватися певна формула для визначення суми трансферту, яка належить чи то обласним, чи районним бюджетам, і суми трансферту, яка має передаватися далі – бюджетам нижчого рівня у формі трансферту.
Наприкінці треба відзначити, що реформа міжбюджетних відносин в Україні тільки тоді буде доцільною, коли її безпосередньою метою буде одночасне досягнення таких фундаментальних цілей:
підвищення стабільності та передбачуваності потоку доходів місцевих бюджетів з метою поліпшення бюджетного планування та уникнення бюджетної заборгованості ;
чітке розмежування видаткових повноважень, з одного боку, між Державним та місцевими бюджетами, а з другого – між різними типами місцевих бюджетів;
місцеві органи влади повинні мати істотну свободу у визначенні того, як їм використовувати загальні наявні в них кошти для виконання своїх видаткових зобов”язань;
заохочення місцевих органів влади до розвитку своїх економічних можливостей та розширення власних баз оподаткування, причому вони повинні мати гарантії, що центр у них не відбере одержані від цього додаткові доходи;
справедливий розподіл соціальних послуг у різних регіоних країни; місцеві органи влади всіх рівнів повинні мати приблизно однаковий рівень доходів для надання соціальних послуг, за які вони відповідають;
досягнення консенсуу щодо ролі в бюджетному процесі району і особливо області, якого дуже важко досягти з політичних причин;
простота політики трансфертів з тим, щоб міжбюджетні фіскальні потоки були прозорими, відносоно захиченими від маніпулювання та достатньо простими для адміністрування; при цьому необхідно створити новий інституційний механізм, який забезпечував би повне й вчасне виконання всіх зобовязань, щодо трансфертів.
Переслідуючи ці цілі, пропозиції щодо реформи міжбюджетних відносин мають відповідати важливім конституційним та законодавчим положенням, які, зокрема, передбачають, що:
обласним бюджетам має бути відведена роль у забезпеченні спільних проектів триторіальних громад і функція передачі трансфертів від Державного бюджету до бюджетів нижчих рівнів.
Крім того, як передбачено Законом про місцеве самоврядування:
мінімальні бюджети міст, сіл та селищ мають бути складовою бюджетного процесу.
Фактично кожна країна, яка справді намагається досягти цих цілей, дотримується таких трьох основних принципів:
1. Чіткий і раціональний розподіл видаткових повноважень поміж рівнями органів влади.
2. Розподіл доходних повноважень, за якого податки, закріплені за місцевими бюджетами, породжуються місцевими мешканцями і можуть ефективно адмініструватися на місцевому рівні.
3. Розробка прозорої формульної трансфертної системи, здатної заповнити фіскальні "щілини" між доходними повноваженнями місцевих бюджетів та видатками, які вони мають здійснювати.
5. Шляхи стабілізації бюджетної системи України.
Створити ефективну бюджетну систему, яка б стала інструментом досягнення економічного зростання та забезпечення належного виконання державою своїх функцій.
Слід визначитись із моделлю бюджетної системи, що відповідала б закріпленому в Конституції державному та територіаль-ному устрою країни. Це найпринциповіший момент, що забезпечує альтернативи політичного вибору.
Під моделлю бюджетної системи розуміємо спосіб побудови бюджетної системи та організації міжбюджетних взаємовідносин. Світова практика свід-чить, що існують три основні моделі організації бюджетної системи держави.
Перша з них базується на принципах автономії кожного рівня влади, повному розмежуванні різних податків між територіальними рівнями і закріпленні їх за відповідними бюджетами. Це означає, що в країні, яка має таку бюджетну систему, справляються цент-ральні, регіональні й місцеві податки. Вони повністю надходять до відповідних бюджетів. Кожен рівень влади при цьому відносно незалежний один від одного і забезпечує фінансовими ресурсами покладені на нього функції, в основному, за рахунок власних податкових надход-жень.
Друга модель бюджетної системи базується на фіксованому пайовому розподілі основних податків між різними територіальними рівнями. Це означає, що в країні, де запроваджено подібну бюд-жетну систему, центральна влада, регіони й місцеве самоврядування мають зафіксовану частку доходів від кожного з податків. Ця частка є стабільною, не змінюєть-ся і забезпечує формування основної частини фінансових ресурсів кожного рівня влади.
Третя модель, базується на тому, що у державі різні рівні влади застосовують спільну базу оподаткування. Це означає, що кожен рівень влади – центральний, регіональний та місцевий – встановлює свої ставки оподаткування в межах одного і того ж податку. Таким чином, загальна ставка податку по країні є сумою подат-кових ставок центральної, регіональної й місцевої влади.
Звичайно, в чистому вигляді такі моделі не існують. Кожна країна сфор-мувала специфічну, властиву лише їй, модель бюджетної системи. Таке завдання постало і перед Україною. Враховуючи світовий досвід й життєві реалії, в Україні можна було б побудувати модель бюджет-ної системи з такими ознаками. Доцільно запровадити центральні, регіональні й місцеві податки, які б повністю зарахову-валися до відповідних бюджетів. Такий принцип розподілу фінансових ресурсів слід було б доповнити пайовим роз-поділом окремих з нинішніх, так званих "регульованих доходів", на сталій основі. Що могло б бути зроблено за рахунок закріплення на законодавчому