Як і будь-яка форма міжнародних економічних відносин, між-народна міграція робочої сили має позитивні й негативні наслід-ки. Позитивним для країн-експортерів робочої сили є зменшен-ня безробіття, набуття емігрантами нових знань і досвіду, поліп-шення їх (та членів їх сімей) умов життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі гро-шових переказів від емігрантів, а отже, покращення й платіжно-го балансу (крім того, повертаючись з еміграції, наймані праців-ники привозять з собою цінності та заощадження на суму, яка приблизно дорівнює їх грошовим переказам).

До негативних наслідків країни-експортера відносять насам-перед відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так звана "втеча умів"). Якщо виходити з наведених вище оці-нок про середню вартість створюваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує 400 тис. дол., а інже-нера — до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду з країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків по кожному емігранту. Ще більших збитків вона зазнає у разі виїзду за кордон кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться від 1 до 2 млн. дол.

Ця проблема не обминула і Україну. В останній час Президент країни, Кабінет Міністрів та НАН України прймають невідкладні заходи по поліпшиню умов праці та заробітної плати науково-технічного потенціалу нації, створення нових робочих місць .

2. Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили.

Глобальні міграційні процеси робочої сили вимагають державного та наддержавного регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили —

сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його присто-сування до потреб національної економіки і насамперед для потреб розширеного відтворення крупного капіталу.

Ця сукупність форм і методів залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кон'юнктури, умов відтворення. Так, у США в перші 140 років існування країни відбувалося освоєння величезних вільних територій, бракувало робочої сили. Тому імміграція с цю країну в той час була прак-тично вільною (здійснювалася без будь-яких обмежень).

З 1952 p. уряд почав регламентувати в'їзд мігрантів за такими критеріями:

1) суворий відбір мігрантів;

2) члени сім'ї емігрують разом з главою сім'ї;

3) значна питома вага осіб, які іммігрують на підставі родинних зв'язків;

4) відносна свобода вибору місця проживання й роботи;

5) значна частка іммігрантів, які після п'яти років перебування у країні отримують американське громадянство;

6) чимала частка іноземних громадян набуває ста-тусу біженців.

Отримання громадянства (а отже, працевлашту-вання в будь-якому штаті, в тому числі право займатися підпри-ємницькою діяльністю) через п'ять років закріплено за іммігран-тами. Водночас існує категорія не іммігрантів, які отримують право на працевлаштування на чітко визначений термін, по закінченні якого вони повинні виїхати з країни.

З-поміж методів державного регулювання міграції робочої си-ли важлива роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для регулювання кількості іммігрантів вико-ристовують показник імміграційної квоти, який розраховують і затверджують щороку. При цьому враховуються статево вікова струк-тура, рівень освіти, безробіття, наявність ринку житла та інші параметри. Так, у США в 1995 p. загальна імміграційна квота становила 675 тис. осіб. Із них родичі американців — 480 тис. (71%), 140 тис. (20%) — спеціалісти (в яких зацікавлені США) і 55 тис. — інші групи іммігрантів.

Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процеду-рою визнання наявних у них документів про освіту або профе-сійну підготовку, роботу за спеціальністю, встановлення віково-го цензу (більші шанси на в'їзд мають молоді працівники), вра-хування національності (для забезпечення національної рівнова-ги), стану здоров'я, додаткові вимоги до певних професій і спе-ціальностей (наприклад, програміст повинен володіти прийня-тими у країні програмними заходами та ін,), врахування деяких якостей особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в'їзд із певних країн). Водночас пріоритет віддається підприємцям, які хотіли б зайнятися бізнесом.

Країни-експортери робочої сили також намагаються вплива-ти на міжнародну міграцію працівників. Вони регулюють обсяги еміграції та якісний склад емігрантів (деяким із них відмовляють в еміграції через нестачу кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації); викорис-товують еміграцію як засіб залучення валютних ресурсів в еконо-міку країни (відкривають валютні рахунки з наданням вищих від-соткових ставок, створюють вигідніші умови для використання цих коштів, ставиться вимога про переказ у країну певної частки зарплати тощо, залучають частину коштів посередницьких орга-нізацій та ін.); країна-експортер намагається захистити права еміг-рантів за кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-імпортером, використовуючи контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном (яка повинна гарантувати певну заробітну плату, оплату проїзду, житла, медичного обслуговуван-ня тощо); організовують спеціальні установи, фонди, представ-ництва, аташе з праці при посольствах тощо, які приймають на-родні конвенції, угоди з трудової міграції, дотримання основних прав емігрантів, допомагають у забезпеченні їх медичними пос-лугами, житлом, навчанням дітей у школі (цим насамперед зай-маються спеціальні фонди).

Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є запровадження обов'язкового державного ліцензування діяльності організацій щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв'язки й можуть нести відпо-відальність (юридичну, матеріальну) за свої дії.

Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окре-мими країнами