Котирування іноземних валют.

Валютні операції неможливі без обміну валют та їх котирування. Котирування валют (від французького – coter) — визначення їх курсу. Історично склалися два метода котирування іноземних валют до національної — прямий та непрямий. Поєднання прямого і непрямого котирування створює практичну зручність, виключаючи потребу в додаткових розрахунках.

Найбільш розповсюдженим є пряме котирування, при якому курс одиниці іноземної валюти (базова валюта) виражається в національній валюті (валюта, що котирується).

При непрямому котируванні за одиницю приймається національна валюта, курс якої виражається у певній кількості іноземних грошових одиниць. Непряме котирування застосовується переважно у Великобританії, де ця традиція збереглася з часів, коли усі валюти прирівнювалися до фунта стерлінгів, на долю якого припадало до 80% світових розрахунків (1913 р.). Цьому сприяв збережений до кінця 60-х років незручний поділ фунта стерлінгів на шилінги і пенси.

В операціях на міжбанківському валютному ринку котирування проводиться переважно по відношенню до долара США, оскільки він є лідируючим міжнародним платіжним і резервним засобом, переважною валютою ринку євровалют.

Котирування іноземних валют в національній застосовується банками переважно в операціях з торгівельно-промисловою клієнтурою. Воно базується на крос-курсі -— співвідношенні між двома валютами, яке випливає з їх курсу по відношенні до третьої валюти (зазвичай до долара США).

З січня 19999р., коли країни ЄС перейшли до євро, Європейський центральний банк зафіксував курс 1дол.=1,7 євро, введено котирування євро, а курс євро до інших валют став визначатися через крос-курс до долара.

Курс продавця і покупця.

Розрізняють курси продавця (bid) і покупця (offer або ask). Банки завжди продають валюту дорожче ніж купляють. Різниця – маржа – слугує для покриття витрат банку та в певній мірі для страхування валютного ризику. Якщо банк покриває здійснену угоду за рахунок запропонованої йому контру годи на основі тих самих курсів, він отримує прибуток за рахунок моржі. У зв’язку з цим банки зацікавлені залучати клієнтів по валютним операціям. Банки, які активно котирують валюту на ринку (маркет-мейкер), мають значний обсяг валютних угод як з торгівельно-промисловою клієнтурою, так і з банками, володіють достатніми розмірами власних коштів, що дозволяє утримувати певні позиції й дає можливість диктувати курси по угодам певних обсягів. Крупні банки мало зацікавлені в угодах на суми менші за 5-10 млн дол. Банки меншого розміру, навпаки, не здійснюють котирування для угод на суму вищу за 3-5 млн дол.

Завдяки маркет-мейкерам підтримуються ліквідність та стійкість валютного ринку, оскільки вони завжди готові здійснити угоду за власними котируваннями, а також володіють достатніми фінансовими можливостями для компенсування рухів валютних курсів як за рахунок власних коштів, так і виконуючи накази клієнтів. Більшість маркет-мейкерів працюють 24 години на добу, активно укладаючи угоди.

Інші банки на валютному ринку — пасивні учасники котирування, вони дають запит банку-контрагенту про стан валютного курсу і вимушені погоджуватися на менш вигідні умови.

Зазвичай котирування курсів означає готовність банку здійснити угоду на стандартну для нього суму, при наявності ліміту вільних операцій з банком, який звернувся до нього з проханням повідомити курс певної валюти. Але в кризовому стані валютного ринку банківське котирування курсу валю носить лише інформативний характер (банки можуть обмежити суму, на яку повідомляється котирування або залишають за собою право встановлювати для таких операцій особливий курс валют).

На більшості валютних ринків застосовується процедура “фіксингу” – визначення й реєстрація міжбанківського курсу шляхом послідовного співставлення попиту і пропозиції по кожній валюті.

Валютна позиція і ризики банків при валютних операціях.

При здійсненні валютної угоди банк купує одну валюту і продає іншу. При угоді з негайною поставкою валют це означає вкладення його ресурсів в валюту, котру він продає. Якщо банк здійснює угоду на строк, то, купуючи вимоги в одній валюті, він приймає зобов’язання в іншій валюті. В результаті в обох випадках в активах і пасивах банка (грошових або в формі зобов’язань) з’являються дві різні валюти, курс яких змінюється незалежно один від одного, призводячи до того, що в певний момент актив може перевищувати пасив (прибуток) чи навпаки (збитки).

Співвідношення вимог і зобов’язань банку, включаючи його позабалансові операції, в іноземній валюті визначає його валютну позицію. У випадку рівності по конкретній валюті позиція вважається закритою, а при неузгодженні – відкритою. Відкрита валютна позиція може бути короткою, якщо пасиви і зобов’язання по проданій валюті перевищують активи і вимоги в ній; і довгою, якщо активи і вимоги по купленій валюті перевищують пасиви і зобов’язання. Коротка валютна позиція може бути компенсована довгою позицією, якщо співпадають обсяг, строк виконання угоди і валюта цих позицій.

Даний принцип важливий, бо відкрита валютна позиція пов’язана з ризиком втрат для банку, якщо до моменту контругоди, тобто покупки раніше проданої валюти і продажу раніше купленої валюти, курс цих валют зміниться в несприятливому для нього напрямі. В результаті банк може або отримати по контругоді меншу суму валюти, ніж він продав її раніше, або буде вимушений заплатити за ту ж суму більший еквівалент раніше купленої валюти. В обох випадках банк несе збитки у зв’язку зі зміною валютного курсу. Валютний ризик присутній завжди при наявності відкритих позицій, як довгих, так і коротких.

Оскільки відкрита валютна позиція створюється по конкретним валютам, то в ході операцій