Підготовка робочих кадрів для роботи на машинобудівних підприємствах проводиться в системі професійно-технічного навчання і безпосередньо на виробництві.

Професійно-технічні училища(ПТУ) готують робітників по найбільш складним професіям високого рівня кваліфікації, що вимагають більш тривалих термінів навчання – від 1 до 4 років. ПТУ спеціалізовані на випуску робітників визначеного профілю для певних галузей і навіть підприємств. Тому кожне із училищ закріплюється за одним або групою підприємств. Такий зв’язок дозволяє враховувати конкретні потреби виробництва, уточнювати навчальні плани, дисципліни. В ПТУ вивчають теоретичні дисципліни по даній професії, конструкцію і правила експлуатації обладнання, проводять лабораторні роботи в навчальних майстернях, виробляють професійні навички під час проходження виробничої практики на підприємстві. В середніх ПТУ учні поряд зі спеціальністю одержують загальну середню освіту. Переваги підготовки кадрів через ПТУ обумовлені тим, що викладачі володіють досвідом і методикою навчання, в ході навчання раціонально поєднують теоретичні і практичні заняття. Тому випускники ПТУ володіють високим культурно-технічним рівнем, як правило, швидше підвищують кваліфікацію.

Підготовка робітників на виробництві регламентується “Типовим положенням про професійне навчання робітників на виробництві”, затвердженого постановою Держкомпраці України, Держпрофосвіти України. Переліки професій і спеціальностей, за якими може проводитись підготовка робітників безпосередньо на виробництві, а також терміни навчання по ним визначаються Держпрофосвітою України за згодою з Держкомпраці України. Термін навчання встановлюється в залежності від складності підготовки, але не повинен перевищувати шість місяців. В такі терміни проводиться підготовка робітників по суміжних спеціальностям для тих, хто має необхідну загально-теоретичну підготовку і досвід роботи по суміжній або спорідненій спеціальності. Підготовка тривалістю більше півроку може здійснюватися тільки з дозволу Держпрофосвіти України.

Основними формами підготовки робітників на виробництві служать індивідуальне, групове і курсове навчання. Індивідуальне навчання найбільш широко поширене. Кожний, хто навчається, закріплюється за кваліфікованим робітником, майстром або іншим інструктором виробничого навчання або включається в робочу бригаду, в якій його навчає бригадир або висококваліфікований робітник. Навчання проводиться в реальних виробничих умовах, в яких в подальшому буде здійснюватись робота. Недолік цієї форми навчання заключається в тому, що робітник-інструктор, наставник одночасно виконують свою роботу і навчають учня. Групове навчання передбачає об’єднання в спеціальні групи учнів, які готуються досвідченими інструкторами за спеціальними навчальними планами і програмами.

Курсове навчання застосовують для освоєння складних спеціальностей. Курсове навчання відрізняється більшим об’ємом теоретичних знань, спеціальною навчально-виробничою базою.

Все більше значення в підготовці молодих робітників набуває рух наставництва. Наставники – це висококваліфіковані кадрові робітники, що передають учням свою майстерність.

Підвищення кваліфікації на виробництві здійснюється в наступних формах: навчання на виробничо-технічних курсах, навчання другим і сумісним професіям, підготовка на курсах цільового призначення, на курсах бригадирів, в школах по вивченню передових методів і прийомів праці, а також в вечірніх і заочних середніх і вищих спеціальних навчальних закладах, вечірніх (змінних) професійно-технічних училищах. Виробничо-технічні курси створюються для вдосконалення професійних знань і навиків робітників, для підготовки їх до присвоєння більш високого тарифного розряду. Система підвищення кваліфікації на виробничо-технічних курсах передбачає декілька ступенів, кожний ступінь є продовженням попереднього і базою для наступного підвищення кваліфікації. В той же час кожен ступінь являє собою закінчений цикл і має конкретні задачі. На курсах навчання другим професіям робітники розширюють свій виробничий профіль, що дозволяє поєднувати професії, вдосконалювати організацію праці, більш раціонально використовувати робочий час і обладнання.

Курси цільового призначення створюються для освоєння нового обладнання, технологічних процесів, засобів механізації і автоматизації, виробів, матеріалів, для підвищення якості продукції, для вивчення явищ напрямів і методів НОП, основ економіки виробництва. Курси бригадирів створюються для формування резерву бригадирів і підвищення рівня знань бригадирів в області організації праці, виробництва і управління, законодавства про працю, керівництва трудовим колективом і ін. Школи передових методів праці організовують для широкого поширення і впровадження раціональних прийомів і методів роботи передових робітників, для покращення якості і зниження собівартості продукції, економії сировини, матеріалів, палива і енергії. Такі школи – цехові, заводські або міжзаводські – призначаються, як правило, для робітників однієї спеціальності.

Інженерно-технічних працівників готують вищі і середні спеціальні навчальні заклади (інститути і технікуми); підвищення їх кваліфікації здійснюється в інститутах підвищення кваліфікації на факультетах організаторів виробництва вищих навчальних закладів і на курсах підвищення кваліфікації.

Система підвищення кваліфікації і підготовки кадрів не може бути ефективною без обліку аналізу і планування потреби підприємства в кадрах. Остання визначається багатьма факторами: науково-технічним прогресом і зміною в зв’язку з цим професійно-кваліфікованої структури робіт: співвідношення робочих місць і робітників; ступенем використання трудових ресурсів, текучості кадрів і ін.

Планування підготовки і підвищення кваліфікації кадрів здійснюється відділами технічного навчання підприємств на основі потреби в кадрах, яка визначена в річних планах економічного і соціального розвитку підприємства.

3.4. Дисципліна праці і її роль в організації трудових

процесів.

Дисципліна праці – це форма суспільного зв’язку людей в процесі праці з обов’язковим підкоренням його учасників певному порядку.

Рівень і динаміка дисципліни праці вимірюється на основі даних аналізу балансу робочого часу, фотограції і самофотографії робочого дня. Для цього визначають абсолютні витрати робочого часу по видах і причинах їх виникнення, а також відносний показник – інтегральний коефіцієнт використання робочого часу, котрий являє собою співвідношення середньої кількості годин одного спискового робітника (працюючого) в звітному і базовому періодах.

Невикористаний робочий час включає надпланові неявки з поважних причин (виконання державних обов’язків, невиходи через хворобу, відпустки для здачі