Обидва американські економісти наполягають на тому, що необхідно зберігати підприємства таких розмірів, за яких держава може спокійно змиритися з їхнім економічним крахом. Тобто, як ствердують американські вчені, не мають права чиїсь приватні бізнес-невдачі перетворюватися на загальносуспільні збитки, і суспільство не повинно бути заручником економічної масштабності.

Головним стабілізуючим фактором у розв’язанні цієї складної економічної закономірності є свідома і цілеспрямована державна політика розвитку малого бізнесу, який є антимонопольним по своїй природі.

Як бачимо, на різних історичних етапах економічна теорія й практика впровадження державної економічної політики віддавали перевагу крайнім проявам двох способів регулювання, проголошуючи то політику вільного нерегульованого ринку, то необхідність постійного державного регуляторного втручання в ринкові відносини.

Особливої гостроти набуває питання визначення політики державного регулювання в тих країнах, які переходять від централізовано-планової до ринкової моделі організації економічного й політичного життя.

Незважаючи на те, що централізовано-державне і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не підпорядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічні процеси – забезпечити безперервність процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягти економічної ефективності на макрорівні. Її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення. А отже, через свідоме досягнення соціального консенсусу й рівноваги інтересів різних соціальних груп.

Як свідчить історична практика, лише кількісний підхід до вимірювання оптимальності політики державного регулювання породжує суперечливу дилему, перед якою неминуче поставала кожна держава, що зупиняла свій вибір на одній з двох форм господарювання: виявляється, не можна ані вдаватися до спроб жорсткого регулювання ринковими відносинами, ані відкидати адміністративні важелі впливу і покладатися на стихійний розвиток вільного ринку. Як вважає економічна теорія, держава повинна регуляторно задавати лише форми ринку, а ринкові процеси мають регулюватися самими ринковим механізмом.

Важливою передумовою розвитку системи ефективного державного регулювання є виявлення різниці між формою і процесом та усвідомління того, в що держава може і повинна раціонально втручатися, а в що – принципово ні. На такій основі треба будувати такий економічний устрій, в якому всі громадяни братимуть участь в регулюванні економікою за допомогою механізму цін. Це ж стане можливим лише в середовищі реальної конкуренції, яке стане можливим тоді, коли всі суб’єкти ринкових відносин будуть позбавлені можливості змінювати правила на ринку, за якими здійснюється господарювання.

Саме ці питання стають ключовими в ХХ столітті.

Державне регулювання, спрямоване на якісну та кількісну зміну кількісних і якісних параментрів певного соціально-економічного явища, на зміну поведінки і мотивацій суб’єктів певної сфери суспільних відносин, може досягти ринкової трансформації у заздалегідь визначеному напрямі певних факторів і системних суспільних процесів.

Головним теоретичним підгрунтям державного регулювання є наукове пізнання об’єктів майбутнього регулювання, вивчення їхньої внутрішньої природи, взаємозв’язків і внутрішніх суперечностей. Лише їх об’єктивне знання дає можливість правильно обрати і хронологічно вибудувати необхідні засоби регуляторного впливу.