Клієнт звертається в банк за позикою при виникненні потреби в нього у грошах, яку він не може покрити власними коштами. Таким чином, при кредитуванні ініціатором угоди звичайно виступає позичальник, а при інвестуванні ініціатива належить банку, який намагається вкласти кошти в цінні папери з метою одержання прибутку.

Як правило, при кредитуванні банк є головний і один з небагатьох кредиторів, тоді як в інвестиційному процесі він, як правило, один з багатьох кредиторів. Із цього можна припустити ще одну розбіжність між позичковим та інвестиційним процесами: кредитування пов`язане з особистими стосунками банку з позичальником, інвестування ж являє собою обезособлену діяльність.

Між позичковими і інвестиційними операціями комерційних банків існує тісний взаємозв’язок. Оскільки ці операції є найбільш дохідними, то як правило, вони представляють для банку суттєвий ризик. Ось чому банки зобов’язанні підтримувати оптимальну структуру своїх активів і в залежності від економічної ситуації змінювати її або на користь позик, або на користь інвестицій.

Наприклад, банк, який надав позики першокласним позичальникам та має гарантії повернення вкладених коштів, а також володіє стійкими вкладами, може взяти на себе великий ризик по відношенню до інвестиційних операцій.

Але іноді більш вигідно, що б банк проводив широку позичкову політику і обережну інвестиційну політику. Це означає готовність надати позики у великому обсязі. Ризик, викликаний цими операціями буде зрівноважений ліквідним портфелем інвестицій.

Якщо у банка випадково виникає потреба у коштах через вилучення клієнтами своїх вкладів або одержання заявок на позики, які перевищують наявні ресурси, він може поміняти і обсяг інвестиційного портфеля і при необхідності зменшити розмір позичкового капіталу. Це здійснюється шляхом продажу цінних паперів, в котрі були вкладені кошти, погашення позик, наданих до запитання, непоновлених кредитів, строк погашення котрих закінчується.

Для банківських інвестицій характерні фактори ризику.

Оцінка ризику і доходності - це цей фундамент, за допомогою якого приймаються раціональні та обгрунтовані рішення про вкладення коштів.

Ризик, притаманний банківським інвестиціям, можна умовно розділити на три таких вида: кредитний ризик, ринковий ризик і процентний ризик.

Кредитний ризик характерний для цінних паперів, котрі пов`язані з імовірністю того, що він буде неспроможний виконати свої фінансові зобов`язання.

Ринковий ризик витікає з того, що привабливість деяких паперів як об`єкта вкладення може бути частково втрачена, так що їх продаж буде можливий тільки з великою скидкою.

Процентний ризик пов`язаний із закріпленням відсотка по облігаціях в договірному порядку з момента їх випуску й відносною свободою коливань ринкових ставок вгору і вниз. Чим далі строк погашення облігації, тим вищий ризик, пов`язаний з динамікою ставки відсотка.

Здійснюючи інвестиційні операції, банки слідкують за рівнем їх дохідності. Віддача від вкладених коштів повинна пропорційно відповідати ризикованості вкладень

Коли ризик не існує банк одержить прибуток Y3, при ризику Х1 дохід буде Y2, при ризику Х2 - відповідно Y1. В звичайних умовах, як правило, низький ризик дає низьку віддачу, а високий пов’язаний з високими доходами.

Ціни облігацій і доходів по ним взаємозалежні. При низьких цінах доходи від облігацій високі, і навпаки. Банк, котрий купляє облігації по низьким процентним ставкам, ризикує можливим зменшенням вартості інвестиційного портфелю у випадку підвищення ставок.

При зниженні процентних ставок ринкова вартість збільшиться.

Часто банки позбавлені іншого вибору, крім як взяти на себе втрати від продажу облігацій по підвищеним процентним ставкам в період виникнення необхідності в коштах через вилучення клієнтами своїх вкладів або підвищення попиту на кредит.

Кожен банк при управлінні своїми активами формує первинні та вторинні резерви. До первинних відносяться касова готівка і прирівнені до неї кошти, до вторинних - ліквідні цінні папери, в основному державні боргові зобов’язання.

Таким чином, цінні папери, які входять в інвестиційний портфель, у відповідності з їх функціональним призначенням поділяються на інвестиції і вторинні ліквідні резерви. Між ними існує чітка відмінність – ступінь ліквідності. Ліквідні вторинні резерви можна негайно перетворити в готівкові гроші шляхом продажу на ринку цінних паперів. В цьому відношенні багато цінних паперів із інвестиційного портфелю мають таку ж ліквідність, як і цінні папери, які входять до вторинного резерву. Але ліквідність залежить також від строків цінних паперів. Чим дальший строк погашення боргового зобов’язання, тим вища імовірність зміни його ринкової вартості із зміною процентної ставки. Ось чому, наприклад, довгострокові облігації уряду менш ліквідні, ніж короткострокові казначейські векселі, хоча ці папери випускає один емітент - скарбниця. Це залежить від того, що облігаціям притаманний більший ризик через зміну процентних ставок по ним.

Інвестиційні цінні папери розраховані на більш довший термін, ніж цінні папери вторинних резервів. Граничні терміни цінних паперів, котрі відносяться до вторинних резервів, залежать від керівництва банку. Тому цінні папери весь час переходять із категорії інвестицій в вторинні резерви. Наприклад, якщо по довгостроковим облігаціям уряду (котрі при придбанні були віднесені до інвестицій) залишився строк до погашення, рівний строку, який встановив банк по цінним паперам вторинних резервів, їх можна віднести до ліквідних активів.

Як вже відмічалось, здійснюючи інвестиції в цінні папери комерційний банк переслідує найважливішу ціль - регулювання платоспроможності і ліквідності. Для безперервності платежів по кореспонденському рахунку банк може використати різні методи. Так, багато банків зберігають на кореспондентському рахунку великі суми коштів для забезпечення майбутніх платежів, беруть кредити в інших банках. Однак ці методи мають в собі деякі недоліки.

Найбільш прийнятним та раціональним методом підтримки ліквідності є розглянутий вище метод вкладення коштів в високоліквідні цінні папери, котрі при виникненні потреби легко реалізуються. За рахунок