В окремі періоди процентна ставка за кредитами була ще вищою і змінювалася дуже часто. Так, у другому кварталі 1993 р. вона зросла з 84,8% до 178,1% і до 216,7% – у третьому кварталі, до 263,8% – у четвертому кварталі, до 287,0% – у першому кварталі 1994 р. і аж до 363,0% у другому кварталі 1994 р. Влітку 1994 р. Національний банк України видав постанову, згідно з якою максимальна ставка комерційних банків за кредитами встановлювалася на рівні 250% на рік [2, 74]. Зрозуміло, що за такого високого рівня процентної ставки за кредитами підприємства не були зацікавлені у банківських кредитах.

По-третє, процентні ставки за депозитами, хоча і відповідали тенденції ставки за кредитами, все ж виявилися недостатніми для стимулювання залучення депозитних вкладів, особливо на довгостроковий період. У 1992 р. середня величина відсотка за депозитами складала 68,0%, у 1993 р. – 187,3%, у 1994 р. – 171,0%, у 1995 р. – 61,2%, у 1996 р. – 34,3%, у 1997 р. – 18,2% [10, 57]. Незважаючи на відносно високу номінальну процентну ставку за депозитами, реальна процентна ставка упродовж всього періоду (аж до 1997 р.) мала від’ємне значення. Це не могло спонукати суб’єктів ринку до розміщення їхніх грошових коштів на рахунках в банках, а відтак останні позбавлялися одного з важливих ресурсних джерел формування пасивів. 

По-четверте, реальна процентна ставка за кредитами протягом 1992-1995 рр. була також від’ємною: у 1992 р. вона склала – 1924,0%, у 1993 р. –9934,9%, у 1994 р. – 199,3%, у 1995 р. – 74,9%. Лише починаючи з 1996 р., вона набула позитивного значення. В 1996 р. вона склала 37,0%, в 1997 р. – 39,0% [11, 9]. В умовах від’ємного значення реальних процентних ставок за кредитами банкам невигідно займатися довгостроковими кредитними операціями. Вони змушені займатися переважно спекулятивними, зокрема валютними операціями. Відповідно, й основні джерела прибутку та швидке їхнє зростання у комерційних банків в період 1992-1994 рр. були спекулятивними за своїм характером, оскільки забезпечувались валютними операціями та непомірно високими процентами за надані, переважно короткострокові, кредити. 

По-п’яте, значна кількість банків зі зміною умов функціонування економіки, її переходу від інфляційного до поступового формування безінфляційного стану продемонструвала неготовність і невміння пристосуватися до нової економічної ситуації, за якої база спекулятивних операцій стала різко звужуватися, а отже, почали зникати можливості отримувати інфляційні надприбутки і втратила платоспроможність.

По-шосте, велика кількість українських банків є надто слабкими, неспроможними акумулювати достатні кредитні ресурси, обслуговувати інвестиційний процес. З кожним роком все більше комерційних банків перетворюється в неконкурентоспроможні.  

Посилити роль довгострокового кредитування у фінансуванні інвестицій можна, з одного боку, шляхом забезпечення позитивних процентних ставок не тільки за кредитами, а й за депозитами, а з другого боку, внаслідок суттєвого зниження процентних ставок за кредитами. Без активної процентної політики очікувати зростання ролі банків в інвестиційному процесі не доводиться.

Окрім того, зростання ролі довгострокового кредитування можливе за умови стабілізації гривні та суттєвого зниження темпів інфляції. Досвід показує, що за високих темпів інфляції банківський капітал витісняється з реальної економіки у віртуальну, пріоритетного значення у діяльності банків набувають спекулятивні операції, операції з цінними паперами, іноземною валютою тощо. Спрямувати діяльність комерційних банків у русло реальної економіки і виконання найважливішої своєї функції – кредитування та інвестування підприємницьких структур можна як шляхом посилення їхньої заінтересованості у здійсненні цих операцій, так і створення таких умов, за яких ці операції стануть для них найбільш вигідними. За інфляції, яка не перевищує 10-15% на рік, становище можна, на нашу думку, певною мірою змінити запровадженням плаваючих процентних ставок, величина яких складається з достатнього реального банківського процента в межах 5-7% за кредитами і 3-5% за депозитами та інфляційної складової, тобто номінальна ставка процента за кредитами становитиме максимально 22%, а за депозитами 20%. Такий підхід забезпечить платність кредиту для позичальника і реальний дохід для вкладника. Це, на нашу думку, посилить зацікавленість вкладників у зберіганні тимчасово вільних грошових коштів у банках, а також зробить вигідним надання довгострокових кредитів для фінансування інвестицій. Все це буде сприяти оздоровленню економіки і зниженню темпів інфляції.

Максимальна величина розриву в річних процентних ставках за депозитами і кредитами (маржа) повинна в перехідний період регулюватися державою з урахуванням досвіду інших країн і не перевищувати 2-4%. Банківська політика стосовно інвестицій повинна удосконалюватися шляхом перетворення кредиту в знаряддя досягнення високої ефективності капітальних вкладень. 

Разом з тим відзначимо, що ці заходи можуть виявитися недостатніми, більше того, навіть марними, якщо Національний банк України буде займатися невластивими йому функціями, а саме фінансуванням дефіциту державного бюджету, що обмежує кредитування реального сектора економіки. В 1992-1994 рр. дефіцит державного бюджету на 100% фінансувався за рахунок Національного банку України, в наступні роки вона зменшується до 72,7% в 1995 р., 40,2% в 1996 р. Проте загальна сума кредитів НБУ уряду неухильно зростає: в 1992 р. вона складала 17,5 млн. грн., 1993 р. – 114,6 млн. грн., 1994 р. – 1244,0 млн. грн., 1995 р. – 4295,4 млн. грн., 1996 р. – 5995,0 млн. грн. У 1992-1995 рр. щорічний приріст суми кредитів уряду постійно збільшувався, починаючи з 1995 р. намітилася позитивна тенденція до