легалізовані копії реєстраційних та установчих до-кументів іноземного банку чи іншого іноземного підпри-ємства;*

клопотання регіонального управління Національ-ного банку України;*

нотаріально завірені та легалізовані довідки ауди-торських організацій щодо фінансового стану уповнова-женого банку та іноземного банку (підприємства) на ос-танню звітну дату;*

висновок щодо фінансового стану іноземного банку (підприємства) подається однією з аудиторських органі-зацій, яка визнана Національним банком України як така, що має право здійснювати аудиторську перевірку діяль-ності нерезидентів — юридичних та фізичних осіб.*

легалізовану копію законодавства конкретної країни щодо, порядку участі іноземних юридичних осіб у капіталі банків і підприємств.

У випадках, коли законодавство конкретної країни пе-редбачає подання інших документів, нотаріально завірені копії цих документів додатково подаються до Націо-нального банку України (мовою країни інвестицій та завіреним текстом українською мовою).

У випадку придбання уповноваженим банком за кордо-ном і в Україні будь-яких майнових прав (в тому числі акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних дер-жав, фірм, банків тощо, деномінованих у іноземній ва-люті) та прав інтелектуальної власності, до Національного банку України подаються легалізовані відомості стосовно:

1) емітентів цінних паперів, умови придбання та га-рантії забезпечення цінних паперів;

2) власників і щодо правового статусу майнових прав і прав інтелектуальної власності.

Підставами для відмови від видачі індивідуальної ліцензії можуть бути:

1) незадовільний фінансовий стан уповноваженого банку;

2) невідповідність документів, поданих уповноваже-ним банком, вимогам чинного законодавства України та нормативних документів Національного банку України;

3) порушення або можливе порушення у зв'язку з інвестицією встановлених Національним банком України економічних нормативів регулювання діяльності комер-ційних банків;

4) невиконання вимог Національного банку України щодо забезпечення функцій банківського нагляду за опе-раціями своїх клієнтів;

5) рішення відповідних органів (Міністерства еко-номіки України, Міністерства закордонних справ Украї-ни, Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України тощо) щодо неможливості чи економічної та геополітичної недоцільності здійснення уповноваженими банками інвестицій у конкретну країну;

6) заборони або обмеження щодо іноземних інве-стицій, передбачені діючим законодавством країни інвес-тицій;

7) відсутність у законодавстві країни інвестицій право-вих гарантій щодо недоторканості іноземних інвестицій та безперешкодної їх репатріації;

8) стан платіжного балансу України як в цілому, так і в розрізі окремих країн світу;

9) інші підстави, передбачені чинним законодавством України та нормативними документами Національного банку України.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. за № 15—93. Національний банк України надає індивідуальні ліцензії на відкриття резидентами Украї-ни рахунків у іноземній валюті. Національний банк України, відповідно до положень Декрету встановлює порядок отри-мання та перереєстрації ліцензій на відкриття резидентами України рахунків в іноземних банках.

Пошук ефективного правового регулювання відно-син між державами, що приймають інвестиції та дер-жавами, що надають інвестиції, породив багато склад-них проблем.

Так, важливе значення має визначення відмінностей між дією держави (Acta imperii) та дією громадянина (Acta gestionis) для того, щоб юридичні та фізичні особи могли в судах інших держав вимагати від держави, що приймає інвестиції, виконання її зобов'язань.

Існує також проблема визначення застосовуваного права у відносинах між приймаючими державами та інвестором. Конкретні умови інвестування капіталу примушували держави при виникненні спорів зверта-тися в ряді випадків до міжнародного права. Ця тен-денція в останній час знайшла своє закріплення у бага-тосторонньому договорі, яким є Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів (Вашінгтонська кон-венція) 1965 p.

Наступна проблема пов'язана із можливістю виз-нання за деякими категоріями інвесторів статусу суб'єктів міжнародного права. В науці міжнародного права існує немало спроб аргументувати доцільність розширення кола суб'єктів міжнародного права, вклю-чивши до їх числа, зокрема транснаціональні корпо-рації, діяльність яких містить деякі елементи міжнарод-ної правосуб'єктності.

Велику увагу привертає і проблема націоналізації іноземних інвестицій. На даний час не існує загальної норми міжнародного характеру, що регулює ці питан-ня. Є дві резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що ма-ють відношення до цього предмету, але не містять чіт-ких рекомендацій. Це резолюція 1803 (XVII) від 14 груд-ня 1962 р. «Про невід'ємний суверенітет над природни-ми ресурсами» і резолюція 3201 (s-VI) від 12 грудня 1974 р. «Про економічні права та обов'язки держав». Спільним для вказаних резолюцій є підтвердження су-веренітету прав держав над своїми природними ресур-сами, із якого витікає як їх право на націоналізацію, так і обов'язок добросовісного дотримання договорів, вклю-чаючи договори про іноземні інвестиції, що певною мірою протирічать один одному.

В центрі уваги знаходиться також проблема встанов-лення правових гарантій захисту іноземних інвестицій.

Іноземні інвестори, не відчуваючи себе достатньою мірою захищеними нормами внутрішньодержавного права, від-дають перевагу укладенню додаткових угод із відпо-відними стабілізуючими положеннями, а також прагнуть встановити порядок вирішення спорів шляхом звернення до міжнародного арбітражу, а не до національних судів. Держави, що імпортують капітал, протягом довгого часу без великого бажання зверталися до такого способу ви-рішення спорів, роблячи переважно наголос на гарантіях захисту своїх інвестицій з боку національних законів приймаючих держав. Оскільки ці закони постійно змі-нюються, в цілому зберігається нестабільність правового регулювання захисту іноземних інвестицій. Тому на між-народному рівні необхідно створити таку систему, за якої як приймаюча держава, так і інвестори будуть належним чином захищені.

Ще однією важливою проблемою міжнародно-право-вого регулювання іноземного інвестування, практичне вирішення якої на сьогодні значно ускладнене, є пробле-ма виконання державою рішень міжнародного арбі-тражу з інвестиційних спорів. Вашінгтонська конвенція 1965 p. встановлює обов'язковий характер всіх арбітраж-них рішень, залишаючи національним законам учасників конвенції вирішення проблеми їх виконання Однак, оскільки законодавство багатьох країн визнає імунітет інших держав, в тому числі у відношенні до їх майна, то практично неможливо одній державі приймати такі рі-шення