Особливістю міжнародно-правового регулювання іноземного інвестування є те, що в міжнародних кон-венціях відсутнє таке поняття, як «інвестиції», що по-в'язано із нерівномірністю та непередбачуваністю роз-витку світових господарських відносин. Поняття «ін-вестиції» визначається, як правило, в національних за-конах держав, які потім можуть використовуватися у разі необхідності.

На сьогодні застосовуються дві основні системи нор-мативного регулювання угод з іноземними інвестиціями. По-перше, це норми, що діють у межах національних пра-вових систем. По-друге, норми, що діють в межах системи міжнародного права. Вони містяться в двосторонніх та ба-гатосторонніх угодах і договорах. Із останніх, такими, що найчастіше застосовуються, є Вашінгтонська конвенція 1965 p. і Сеульська конвеція 1985 p.

В сфері інвестиційних угод наявність двох вказаних підходів необхідно розглядати як підтвердження волі сто-рін при укладенні контракту. Держава та громадяни інших держав, що укладають інвестиційні контракти, самі повинні приймати рішення щодо обрання системи норм, які регулюють їх взаємовідносини. Після цієї стадії не до-пускається відмова від виконання сторонами своїх зо-бов'язань з даного контракту, включаючи висування пре-тензій, що базуються на імунітеті держав.

В науці існує три погляди на вказану проблему.

Перший полягає в тому, що до контрактів, підписаних суб'єктами міжнародного публічного права та приватни-ми особами, застосовується міжнародне право.

Другий виходить з того, що, оскільки приватні особи не є суб'єктами міжнародного публічного права, то в да-ному випадку національний закон повинен застосовува-тися замість міжнародного публічного права.

І третій погляд передбачає, що для сприяння еконо-мічному розвитку держав не слід дотримуватись якоїсь однієї позиції. При цьому, виришення цього питання за-лежить від конкретних обов'язків сторін. Іншими слова-ми, сторони самі повинні вказати на свою волю при укла-денні такого контракту. І саме в цьому полягає суть Вашінгтонської конвенції 1965 p., тобто третій погляд є найбільш прийнятним.

Для вдосконалення міжнародно-правового регулюван-ня іноземного інвестування доцільно підвищувати роль дво- та багатосторонніх інвестиційних угод, спрямованих на захист іноземних інвестицій. Саме такі угоди можуть в сучасних умовах забезпечити найбільшу стабільність і пе-редбачуваність світових господарських зв'язків. Укладен-ня дво- та багатосторонніх угод щодо сприяння та захист іноземних інвестицій обумовлено дією так званих «інве-стиційних ризиків». При цьому вони можуть мати харак-тер комерційних і некомерційних (політичних) ризиків. Необхідно зазначити, що систему правових гарантій від інвестиційних ризиків можна поділити на дві системи. Перша забезпечує правовий захист відповідно до норм національного законодавства. Друга включає в себе захо-ди міжнародно-правового характеру, що базуються на дво- та багатосторонніх угодах.

У зв'язку із вищезазначеним у міжнародному праві сформувалася доктрина суброгації в сфері інвестиційного регулювання. Її суть полягає в тому, що право вимоги відшкодування шкоди переходить до держави, яка страхує інвестиції свого суб'єкта господарської діяльності в іншій державі. Зазначене право може перейти також до Багато-стороннього агентства за гарантіями інвестицій згідно із Сеульською конвенцією 1985 p. Важливою перевагою цієї доктрини є і те, що вона дає можливість державі від імені своїх громадян подавати до міжнародного арбітражу по-зови проти інших держав.

На сьогодні реально існує необхідність реалізації в за-конодавстві України низки положень, які узгоджувалися б з міжнародно-правовими стандартами з питань захисту права власності іноземних інвесторів. Кроком в цьому на-прямі повинно стати приєднання України до Вашинг-тонської конвенції 1965 р. «Про порядок розв'язання ін-вестиційних спорів між державами та іноземними особа-ми»' та Сеульської конвенції 1985 р. «Про заснування Ба-гатостороннього Агентства по гарантіям інвестицій»2, які розроблені й успішно діють під егідою Міжнародного банку реконструкції і розвитку, а також до конвенцій та низки інших міжнародних угод, що регулюють діяльність в області іноземного інвестування.

Організація економічного співробітництва та роз-витку (ОЕСР) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), зацікавлені в правовому вирішенні проблеми захисту іноземних інвестицій, протягом декількох десятиліть намагалися вирішити дану про-блему в загальному плані. Так, у 1959 p. був розробле-ний Проект конвенції про інвестиції за кордоном, відомий як Проект АБС-Шоукросса. Цей Проект пере-дбачав можливість дипломатичного захисту державою-експортером капіталу своїх інвесторів. В 1967 р. в рам-ках ОЕСР був підготовлений Проект конвенції щодо захисту іноземної власності, в якому пропонувалося розглядати дипломатичний захист майна та майнових прав іноземних інвесторів як загальноприйнятий прин-цип міжнародного права.

Проте зазначені проекти не отримали підтримки з бо-ку держав-імпортерів капіталу, оскільки на їх думку, таке вирішення проблеми захисту іноземних інвестицій є втру-чанням у внутрішні справи держави, порушенням її суве-ренітету.

Внаслідок вищезазначеного, ОЕСР та МБРР почали вирішувати питання захисту іноземних інвестицій за до-помогою міжнародних угод. У 1962 p. з'явився розробле-ний МБРР проект «Багатостороння система страхування інвестицій». У 1963 р. ОЕСР підготувала пропозиції сто-совно створення міжнародної корпорації по гарантіям інвестицій. Одночасно нею було представлено проект ба-гатосторонньої міжнародної угоди щодо гарантії та захис-ту інвестицій. У 1966 р. МБРР підготував проект угоди що-до міжнародного агентства зі страхування інвестицій. Для того, щоб реалізувати всі ці проекти у Сеульській Кон-венції 1985 p., необхідно було знайти такі правові норми, які б однаково робили зацікавленими в участі в міжна-родній конвенції країн-експортерів капіталу та країн-імпортерів капіталу. Зацікавленість останніх стимулювала їх участь у витратах, що стосувалися страхування інозем-них інвестицій і водночас стримувала ці держави від вжи-вання заходів репресивного характеру у відношенні до іноземних інвесторів.

Першою міжнародною конвенцією, у відношенні до якої вдалося досягнути загальної згоди, стала конвенція щодо вирішення інвестиційних спорів. Конвенція щодо порядку вирішення інвестиційних спорів і конвенція що-до створення міжнародної системи страхування інозем-них інвестицій є єдиними чинними конвенціями в сфері захисту іноземних інвестицій.

Основною метою Вашінгтонської конвенції 1965 p. «Про порядок вирішення інвестиційних