у вітчизняну банківську систему. Тому вже тепер необхідно розробити цілий комплекс обмежень, яких слід суворо дотримуватись у процесі залучення іноземного капіталу в банківську систему країни. По-перше, йдеться про недопущення надмірної концентрації іноземного банківського капіталу на одному із сегментів ринку банківських послуг з метою обмеження можливостей його подальшої монополізації, а відтак і відповідного диктату цін на банківські послуги для клієнтів. По-друге, потрібно забезпечити належний рівень прозорості джерел зовнішнього інвестування. По-третє, необхідно розробити систему заходів, спрямованих не лише на стимулювання припливу іноземних коштів у вітчизняну банківську систему, а й на запозичення передового досвіду, передусім – новітніх технологій ведення банківського бізнесу, нових послуг і продуктів, програмного забезпечення, що заохочувало б вітчизняні банки до підвищення рівня обслуговування власної клієнтури [12].
Стосовно окремих складових банківського капіталу, то тут слід розглядати перспективи збільшення як основного, так і додаткового капіталу, що у поєднанні утворюють регулятивний капітал банків, від обсягу якого значною мірою залежать можливості якісного зростання активів.
Серед основних шляхів збільшення основного капіталу – проведення додаткових емісій акцій та капіталізація прибутку (реінвестування дивідендів). Щоправда, систематичне спрямування прибутку на поповнення капіталу (а отже, несплата дивідендів) знижує привабливість банківських акцій для потенційних інвесторів. Бо навіщо володіти цінними паперами, які не приносять доходу, або можливості зростання курсової вартості яких невизначені у зв'язку з відсутністю розвинутого вторинного фондового ринку? За таких обставин стимулом для відповідного розподілу прибутку на користь капіталізації може бути запровадження певних пільгових умов для оподаткування тієї його частини, яка спрямовується на збільшення банківського капіталу.
Якщо вести мову про додатковий капітал, то насамперед слід розглянути можливості оптимізації залучення коштів на умовах субординованого боргу.
Ще один напрям підвищення рівня капіталізації вітчизняної банківської системи пов'язаний із активізацією процесів злиття та поглинання банків. Власне, процеси концентрації банківських капіталів у такий спосіб уже набули загальносвітової тенденції, оскільки виявилися доволі дієвим інструментом, який дає змогу скорочувати витрати і підвищувати прибутковість банківського бізнесу. Однак в Україні такий метод концентрації капіталів застосовується не часто, що пояснюється недосконалістю відповідної нормативної бази, а також неготовністю більшості власників банківських установ поступатися контролем над ними шляхом перерозподілу чи взаємного обміну пакетами акцій.
Проблема якості банківських активів
Друга проблема пов'язана з підвищенням якості банківських активів, що є одним із найважливіших і пріоритетних завдань розвитку банківської системи та має розглядатися у контексті забезпечення стабільного функціонування банківських установ як необхідної умови належного ресурсного забезпечення усього господарства країни. Передусім йдеться про ефективність роботи підприємств, у діяльність яких спрямовуються банківські активи.
У макроекономічній площині є три основних способи розв'язання проблеми низької якості активів. Перший – це списання заборгованостей, що поліпшує фінансовий стан підприємств, проте погіршує фінансовий стан банків і не стимулює підприємства до фінансового оздоровлення власними силами. Другий – банкрутство боржників, однак якщо кількість позичальників, що зазнають банкрутства, сягне більше половини усіх суб'єктів господарювання (а діяльність близько половини підприємств в Україні є збитковою), то може виникнути системна економічна криза з усіма негативними соціальними наслідками. Третій – активна участь держави у фінансовому оздоровленні підприємств за допомогою впровадження програм реструктуризації, що може спричинити конфлікт інтересів у самому бізнес-середовищі. Як бачимо, вирішення порушеної проблеми на макроекономічному рівні пов'язане із цілою низкою труднощів як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру [12].
Із цього випливає висновок: оптимізація якості активів банківської системи як необхідна умова стабільного економічного розвитку має розглядатися передусім у мікроекономічній площині – з точки зору поліпшення роботи банківського менеджменту, спрямованої на мінімізацію відповідних ризиків за основними банківськими операціями. Важливим у цьому контексті є розгляд загальної структури активів банківської системи та визначення стратегічних завдань і пріоритетів для менеджменту.
Як випливає з даних, наведених у додатку 2, основою активних операцій банків в Україні є кредитні вкладення, частка яких у загальному портфелі активів постійно збільшується. Відтак саме від їх якості та здатності банків оптимально мінімізувати кредитні ризики залежать можливості належного ресурсного забезпечення економічного зростання та стабільність банківської системи загалом.
Під оптимальною мінімізацією ризиків у даному разі слід розуміти розроблення стратегії кредитних операцій, яка б не позначалася на можливостях забезпечення дохідності банківських установ.
Проблема ресурсного забезпечення діяльності банків
Гострою проблемою реального сектору перехідної економіки, для І вирішення якої потрібні значні фінансові вливання, є низька технічна оснащеність підприємств, моральна та фізична зношеність обладнання. Її рівень у нашій країні загалом перевищує 50%, а середній строк використання обладнання на більшості підприємств – понад 20 років. За нинішньої норми інвестицій в Україні (10% від ВВП) та обсягів банківського кредитування суб'єктів господарювання (22% від ВВП, тоді як у промислове розвинутих країнах цей показник перевищує 100%), а також з огляду на структуру позичок, що надаються банками (у ній, незважаючи на позитивну тенденцію, переважають короткострокові кредити; див. додаток 3), говорити про стійкі темпи економічного зростання не доводиться [12].
Зважаючи на об'єктивний характер причин ситуації, що склалася (високі ризики вкладень у реальний сектор, низькі темпи структурних перетворень, інвестиційну непривабливість підприємств, відсутність достовірної інформації про їх фінансовий стан, недостатність заходів із правового захисту кредиторів тощо), потрібно усвідомлювати важливість саме кредитних важелів стимулювання економічного зростання. Очевидно, що подальші перспективи його забезпечення вирішальною мірою залежатимуть не лише від здатності банків задовольняти поточні потреби підприємств у поповненні коштів, необхідних для формування обігового капіталу, а й від спроможності банківської системи країни сприяти інвестиційному процесу.
Як відомо, можливості участі банківської системи