Широке поширення в Європі податок на додану вартість отримав в 50-х роках XX ст. Навряд чи, звичайно, можна вважати, що він однаково інтенсивно почав застосовуватися у всіх західноєвропейських країнах (наприклад, в Австрії і Швейцарії він не використовується досі ). У США і Канаді так і не змогли знайти переконливих аргументів на користь цього податку, крім того, його вважають таким, що суперечить Конституції США [32, 182].

Податок на додану вартість обмежує споживання. Однак в країнах з розвиненим ринковим механізмом працює і стимулююча сторона цього податкового важеля, яка забезпечує специфіку обліку ПДВ в ціні товару. Підприємець може частину податку заплатити за рахунок своїх коштів (тобто включити в кінцеву ціну тільки частину податку на додану вартість), забезпечивши підвищену конкурентноздатність продукції і більш швидку її реалізацію.

Реалізація товарів платниками податку на додану вартість здійснюється по цінах, збільшених на суму податку на додану вартість, що указується окремим рядком. Без подібної помітки розрахункові документи установами банків не приймаються до виконання. Таким чином сума ПДВ, що підлягає сплаті до бюджету, визначається як сума ПДВ від покупців за реалізовані товари, зменшена на суму ПДВ від постачальників за виконані роботи і витрати.

Введення ПДВ стало одним з основних напрямків глобальної податкової реформи 80-90-х рр. Таке широке поширення ПДВ та його визнання в багатьох країнах світу пояснюється цілою низкою причин.

Суть податку на додану вартість полягає у сплаті податку продавцем (виробником, постачальником) товарів, робіт, послуг з тієї частини вартості, яку він додає до вартості своїх товарів (робіт, послуг) до стадії реалізації їх. Додана вартість створюється в процесі всього циклу виробництва і обігу товарів, починаючи із стадії виготовлення їх і закінчуючи реалізацією кінцевому споживачеві. Відповідно податок сплачується на кожній стадії виробництва та обігу. ПДВ має широку податкову базу, практично охоплює всі види товарів і послуг. Продавець включає податок на додану вартість у вартість товарів та наданих послуг. Але й сам він сплачує ПДВ за придбані ним у процесі виробництва товари (роботи, послуги). Таким чином, сума сплаченого ним податку становить різницю між сумами податку, отриманими від покупців за реалізовані товари і послуги, та сумами податку, сплаченими постачальникам при придбанні тих товарів і послуг, які необхідні в процесі виробництва оподатковуваних товарів (робіт, послуг). Платник ПДВ має право на вирахування податку, сплаченого ним постачальникам. На цьому, власне, і базується механізм дії податку на додану вартість [25, 82].

На практиці бувають відхилення від єдиної схеми, оскільки окремі країни застосовують різні методи обчислення податку, визначення податкової бази, ставок, пільг тощо. Однак у цілому зазначений варіант ПДВ став універсальним, оскільки саме він був прийнятий більшістю країн.

Податок на додану вартість – універсальний непрямий податок, який найбільшою мірою відповідає умовам ринкової економіки. Одна із властивих його ознак – економічна нейтральність: податок стягується за однаковою ставкою щодо всієї споживчої бази. Це створює йому перевагу порівняно з податком з обороту. ПДВ вельми зручний і простий із суто адміністративного погляду (маються на увазі методи його обчислення, порядок збору та сплати, аудит і т. п.). ПДВ є найбільш надійним і постійним джерелом надходжень доходів до державного бюджету. Він активно використовується при розробці податкової політики. За допомогою податку вирішується суто фіскальна мета оподаткування, пов'язана з поповненням доходів державного бюджету. Він має і важливі економічні наслідки: стимулює економічну активність, зниження витрат виробництва, сприяє покращенню якості продукції [25, 83].

Основні напрямки в еволюції законодавства про ПДВ у країнах, де цей податок діє, якраз і визначаються прагненням, з одного боку, посилити суто фіскальну функцію податку, а з іншого – використовувати його з метою стимулювання економічного розвитку. З цим пов'язана тенденція до розширення оподатковуваної бази податку, кола платників та скорочення пільг, яка спостерігається майже в усіх країнах.

Подібні тенденції характеризують розвиток законодавства про податок на додану вартість і в Україні. Однак у нас він відбувається у специфічних умовах. Перш за все, це пов'язано з переходом до нової системи ринкових відносин, а також з рішенням завдань інтеграції країни в систему світових економічних зв'язків.

Українське законодавство про ПДВ характеризується надто великою рухливістю та мінливістю. З часу прийняття першого Закону України "Про податок на добавлену вартість" від 20 грудня 1991 р. видано ще чотири законодавчі акти, якими вносили зміни та доповнення до Закону. Пізніше став діяти Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. "Про податок на добавлену вартість", до якого 13 разів вносилися зміни та доповнення [25, 84].

Сьогодні податок на додану вартість в Україні регулюється Законом України "Про податок на додану вартість" від 3 квітня 1997 року. Згідно з цим Законом всі підприємства незалежно від форми власності сплачують податок на додану вартість у загальновстановленому порядку. Закон суттєво відрізняється від Декрету, який діяв до нього.

1.2.2. Акцизний збір

Системи непрямого оподаткування включають групу акцизних товарів, а також товарів тривалого користування і розкоші, до яких застосовується особливий індивідуальний порядок оподаткування. Для інших видів товарів і послуг застосовується податок з продажу (або з обороту). Це створює можливість витягувати додаткові прибутки, контролювати виробництво і реалізацію.

Одним з видів непрямих податків є акцизи. У сучасних податкових