Але запровадження накопичувальної системи супроводжується і виникненням нових проблем. Проаналізуємо деякі з них.

1. Накопичувальна система, якою керують суб'єкти приватного сектора, має адміністративні витрати більші, ніж централізована система. Централізована система не несе витрат ринкового характеру та використовує ефект масштабу для Зниження величини витрат у розрахунку на одного учасника. Якщо пенсійна Компанія для компенсації витрат на обслуговування кожного рахунку визначає фіксовану, однакову для всіх платню, учасники з низькими внесками отримують значне викривлення в розмірі чистого прибутку. Фіксована платня, беручи до уваги, що вона відповідає реальним витратам на обслуговування кожного рахунку (ведення обліку, надсилання повідомлень), не є дискримінацією, все ж таки більш обтяжлива для людей з низькою заробітною платою, ніж для людей з високою.

2. Люди з низькою заробітною платою стикаються також з проблемою слабкої поінформованості про фінансові альтернативи у порівнянні з більш заможними учасниками. Вони можуть прийняти неправильне фінансове рішення або бути навмисно введеними в оману кимсь зі співробітників, які бажають за рахунок цього отримати незаконний прибуток.

Однак треба зауважити, що ми вже маємо деякі пропозиції стосовно Вирішення цих проблем, і за підсумком вищевказаного, пенсійна система є накопичувальною, такою, що має позитивний вплив як на стан ринку праці та рівень заробітної плати зокрема, так і на загальну економічну ситуацію в цілому.

Але тільки ретельний емпіричний аналіз в майбутньому покаже, якою мірою впровадження накопичувальної пенсійної системи досягло цілей підвищення ефективності функціонування економіки та більш справедливого розподілу ресурсів [28, 435].

3.2. Форми і напрямки трансформування оподаткування фонду оплати праці в Україні

Вирішальний вплив на виробництво, його ефективність має людський фактор. Людина – основна продуктивна сила суспільства, а праця – його джерело. Держава зацікавлена в тому, щоб праця кожного виробника використовувалась найбільш продуктивно, і її необхідно всіляко стимулювати. Основною формою матеріального заохочення була і залишається заробітна плата. І хоч її питома вага у грошових доходах населення знизилася з 77% у 1990 p. до 48,2 % у 1998 p., її роль у формуванні грошових доходів сімейного бюджету залишається постійно високою. Тому заробітну плату потрібно використовувати як головний важіль у розбудові виробництва. Для стимулювання продуктивності праці доцільно використовувати як рівень та системи оплати, праці, так і податковий механізм. На виробництві, де безпосередньо створюються матеріальні блага, нова вартість, ніяких обмежень у підвищенні заробітної плати не повинно бути. Єдиним критерієм її зростання має стати досягнутий рівень продуктивності праці, кінцевий результат виробництва. Оскільки суспільство зацікавлене у динамічному збільшенні національного доходу, то для цієї категорії працівників варто встановити, принаймні на період виходу з кризи, єдину (стандартну) ставку оподаткування заробітної плати в 10% тієї її частини, яка перевищує рівень прожиткового мінімуму [19, 270].

Заробітна плата, як і податки, категорія не тільки економічна, а і соціальна. Тому тут дуже важливим є принцип справедливості. Проте існуючий порядок визначення оплати праці та її оподаткування далекі від цього. Нині діючий мінімальний рівень заробітної плати визначений довільно, без науково обґрунтованих норм витрат на відтворення робочої сили. Він не забезпечує нормального існування людини, відтворення її працездатності. У 1998 p. прожитковим мінімумом було офіційно визначено дохід в сумі 90,7 грн. на місяць. Ця величина не може бути зменшена без шкоди здоров'ю людини. Проте вона знижується державою через механізм стягнення податку з сум, що перевищують 70 грн. Це пряме нехтування життєвими інтересами людини, її здоров'ям. Посилання на відсутність коштів не може бути підставою для виправдання такої ситуації. До того ж, встановлення на низькому рівні мінімальної зарплати сприяє порушенням працедавцями податкового законодавства. Багато з них офіційно платить мінімум, а все інше – "у конверті", і таким чином ухиляються від сплати податків [19, 271].

У країнах з розвинутою ринковою економікою від оподаткування звільняються набагато вищі доходи громадян, ніж неоподатковуваний мінімум України – 840 грн. на рік чи навіть прожитковий мінімум 1200 грн. (відповідно близько 150 і 220 дол. США за курсом на початок 2000 p.). Для порівняння: у Великобританії неоподатковуваний мінімум громадян встановлено на рівні 8800 дол. США, у Нідерландах – 6200, Швеції – 23 800, а у Люксембурзі навіть 35 800 дол. США [19, 271].

Враховуючи це, а також власний та зарубіжний досвід, пропонуємо встановити наступні податкові групи і ставки прибуткового податку з громадян (див. табл. 2.4). На відміну від діючого порядку сплати прибуткового податку, передбачається неоподатковуваний рівень з 70 грн. підвищити до 100 грн. офіційно визначеного ВР України на початок 2000 p. прожиткового мінімуму з наступним його переглядом залежно від рівня інфляції. Цей захід позитивно позначиться як на відтворенні робочої сили, так і на підвищенні купівельної спроможності значної частини населення, що сприятиме розширенню сукупного попиту на товари народного споживання, що в свою чергу стимулюватиме розвиток виробництва. Враховуючи те, що в Україні величина неоподатковуваного мінімуму оподаткування громадян визначає й інші економічні показники, зокрема мінімальну величину статутного фонду та ін., пропонуємо зберегти для цих випадків існуючий "розрахунковий" рівень неоподатковуваного мінімуму громадян на попередньому рівні та змінити його назву