Джерелами виплати бюджетних трансфертів можуть бути відрахування частки надходжень від одного або декількох податків, що сплачуються до Державного бюджету; щорічні асигнування з Державного бюджету. У розвинених країнах перевагу надають першому джерелу, а в країнах з перехідною економікою — часто в міру політичних мотивацій та можливостей бюджету вищого рівня - бюджетним асигнуванням.

Можна виділити три основні причини, чому розподіл коштів на основі чіткої і стабільної формули є кращим, ніж рішення про розподіл фінансування на основі суб'єктивних суджень експертів та посадових осіб, що представляють державну адміністрацію.

Розподіл фінансування на основі формули, якщо вона є достатньо стабільною і доведена до відома заздалегідь, дозволяє використовувати принципи довготермінового планування і допомагає приймати раціональні рішення щодо використання бюджету на місцевому рівні [21].

Розподіл фінансування на основі формули допомагає уникнути звинувачень щодо політичних чи особистих мотивів, які б стояли за рішеннями про розподіл коштів. У традиційний спосіб прийняття рішень важко уникнути неформального "торгування" і, в результаті цього, ситуації, коли хтось отримує більше ресурсів не тому, що він їх дійсно (об'єктивно) потребує, а тому, що він може краще аргументувати або просто розділяє політичні погляди з тими, хто приймає - рішення про розподіл коштів.

Щоб використати переваги, згадані у пунктах вище, необхідно мати повністю прозору формулу. Дуже важливо, щоб місцеві бюджети знали, чому їх частка у загальному фінансуванні не є меншою чи більшою. Навіть якщо вони не погоджуються з усіма факторами та їх відображенням у формулі, принаймні вони знатимуть, чого вони можуть очікувати та якою є раціональна аргументація тих, хто приймає рішення.

Нормативи середньодушових видатків встановлюються в межах наявних бюджетних ресурсів для кожного типу делегованих видаткових повноважень і гарантуються державою.

Видаткові нормативи коригуються з урахуванням регіональних відмінностей у вартості надання соціальних послуг, а також регіональних відмінностей у соціально-економічних, а також кліматичних, екологічних та інших екзогенних умовах.

Основна ідея застосування нормативів видатків полягає в тому, що обсяг видаткових потреб має віддзеркалювати потребу в соціальних послугах і бути обмеженим рамками наявних ресурсів для задоволення цих потреб. Принцип розподілу, яким керуються при застосуванні нормативів, полягає в тому, що місцеві самоврядування з більшими за середні потребами в соціальних послугах повинні одержувати більший за середній обсяг ресурсів для задоволення цих потреб.

Нормативи, які задовольняють ці вимоги і можуть застосовуватися на практиці, повинні відповідати низці критеріїв. По-перше, потреби, що визначаються за нормативами, мають бути спільними для всіх місцевих самоврядувань. По-друге, ці потреби мають бути такими, щоб можна було їх об'єктивно оцінити. По-третє, необхідно, щоб існував чіткий зв'язок між ними і відмінностями в рівні видатків. Насамкінець, необхідно, щоб вони не залежали від рішення місцевих органів влади. Це означає, що визначення місцевих видаткових потреб повинно бути поза контролем місцевої влади і визначатися потребою в соціальних послугах, а не тим, наскільки місцеві органи влади прагнуть задовольнити ці потреби. Наприклад, потребу в галузі освіти можна точніше визначити через кількість учнів, яких треба навчати, ніж через кількість учителів, яких візьме на працю місцевий орган влади.

Щоб легше було зрозуміти методологію застосування нормативів видатків, йдеться про зважену чисельність учнів. Учнів розрізняють за типом (вихованець дитсадка, учень середньої школи, спеціалізованої школи, вечірньої та вищої школи), місцем розташування (місто чи район); до різних типів застосовуються різні вагові коефіцієнти, що віддзеркалюють відмінності у вартості навчання різних типів учнів, визначені Міністерством фінансів [2].

Одержувачів соціальної допомоги також розділили на групи за типом адміністративно-територіальної одиниці та типом програми соціального захисту. Наприклад, для міст та районів зроблено окремі розрахунки по дотримувачах житлово-комунальних субсидій, пільг ветеранам війни та праці, дотримувачах допомоги сім'ям з дітьми. Заради спрощення представлення нормативів видатків, відмінності між окремими типами програм соцзахисту в подальшому викладі не враховуються, натомість для наочності враховується лише загальна чисельність одержувачів різних видів допомоги, які фінансуються безпосередньо місцевими бюджетами.

4. Можливості впровадження зарубіжного досвіду бюджетного регулювання в системі міжбюджетних відносин в Україні .

Нині вже очевидно, що проблема дохідної бази місцевих бюджетів ще певний час залишається найактуальнішою. Закріплені в Бюджетному кодексі доходи місцевих бюджетів на певний час можуть знизити гостроту проблеми, проте в даний період необхідно її вирішити. З цього приводу важливим є вивчення та використання досвіду зарубіжних країн. Якщо проаналізувати дохідну базу місцевих бюджетів деяких з них, то стає очевидним, що в основному існує два варіанти вирішення цього питання. Так, у Бельгії, Данії, Німеччині, Італії, Норвегії від 70 до 90 % доходів місцевих бюджетів забезпечується у формі податку на прибуток підприємницьких структур і на доход фізичних осіб. Як правило, в більшості цих країн поряд із загальнодержавними податками на прибуток підприємств існують аналогічні місцеві податки або встановлюються місцеві надбавки до цього податку.

Подібна ситуація складається щодо податку на доходи фізичних осіб. Решту доходів місцевих бюджетів в цих країнах становлять податки на майно і непрямі податки на товари та послуги.

В Ірландії. Голландії, Великобританії та США від 70 до 100 % доходів місцевих бюджетів складають податки на майно. Решта доходів місцевих бюджетів у цих країнах надходить у формі непрямих податків на товари та послуги.