На підставі наведених даних можна зробити висновок, що при вирішенні проблеми доходів місцевих бюджетів у різних країнах враховувались необхідність здійснення за допомогою бюджетної системи перерозподілу фінансових ресурсів між окремими регіонами і територіями, стан економічного розвитку, традиції у сфері оподаткування, а також рівень розвитку демократичних засад у державі, тобто рівень вирішення соціально-економічних питань, які передані до компетенції місцевих органів влади.

В ряді країн з федеративним устроєм, насамперед у Німеччині та Австрії, існують угоди між місцевою і національною владою про те, що місцеві органи влади одержують певну частку податкових надходжень. Ці угоди укладаються на період від трьох до п'яти років, протягом якого місцеві органи влади забезпечують стабільність податкових надходжень до своїх бюджетів.

В деяких країнах, насамперед у Канаді, питання фінансового забезпечення місцевих органів влади вирішуються за допомогою грантів. Центральні органи влади надають кошти для відшкодування повністю або частково витрат на певні види послуг. Гранти, як правило, надаються на послуги державного значення (освіта, охорона здоров'я та ін.), а також для вирівнювання економічного розвитку окремих територій. Для розрахунку розміру гранта на той чи інший вид послуг встановлюються формули розрахунку витрат, які, як правило, включають цілий ряд обмежень і факторів. У більшості країн органи центральної влади надають гранти безпосередньо базовим органам місцевого самоврядування.

Тому одним з важливих питань, яке вимагає свого вирішення в Україні, є питання про місцеві податки і збори. Відповідно до чинної в Україні системи оподаткування до місцевих податків і зборів віднесено 16 їх видів. Однак, як показала практика в 1997 році майже 40 відсотків від загальної кількості місцевих органів самоврядування не запровадили на власній території місцеві податки, які передбачені законодавством. [40, с.75]

Навіть за умови повного запровадження всіма органами місцевого самоврядування податків вони складуть 5-8 відсотків їх доходів; що суттєво не зміцнить фінансову базу. На наш погляд, вирішення цього питання можливе шляхом корінної реформи системи доходів місцевих бюджетів.

У більшості розвинутих країн зміцнення фінансової бази місцевих бюджетів досягалось не за рахунок розширення місцевих податків і зборів. В західноєвропейських країнах, а також у США і Канаді існує, як правило, не більше трьох-п'яти основних місцевих податків, в тому числі тільки один, у крайньому випадку два, які забезпечують переважну частку надходжень місцевих бюджетів. Місцеві органи влади встановлюють їх розміри, порядок сплати, базу оподаткування та пільги. На практиці основними місцевими податками в Україні можуть стати податок на майно юридичних осіб та податок на нерухоме майно фізичних осіб.

У порівнянні з іншими формами місцевих податків ці податки мають ряд переваг. Все майно фізичних і юридичних осіб розміщене на території, що знаходиться у підпорядкуванні місцевих органів влади. За своєю суттю ці податки фіксовані, їх легко вирахувати та зібрати.

Досвід країн з розвинутою економікою засвідчує, що поступово податок на майно стає основним дохідним джерелом місцевих бюджетів, незважаючи на різні підходи до визначення розміру цього податку, об'єкта оподаткування, а також надання пільг. Найбільш характерним щодо цього є приклад США. До 30-х років податок на майно юридичних і фізичних осіб був найважливішим джерелом доходів штатів. Пізніше він, став надходити до місцевих бюджетів. Необхідно зауважити, що на різних територіях країни є значні відмінності в обчисленні і справлянні податку на майно.

Від сплати податку, як правило, звільняються освітні, благодійні організації та некомерційні установи. Майно, що належить офіційним владним структурам, також не обкладається податком.

Податок на майно стягується виходячи з економічного стану власності, а не від величини одержуваного доходу. Податок на майно сплачується у грошовій формі, тому можуть виникнути ускладнення у тих платників, які володіють значним майном, але не мають достатніх поточних доходів. До таких платників належать пенсіонери та інші особи окремих соціальних груп з метою їх захисту від податкового перевантаження. Система податкових привілеїв звичайно називається системою запобіжників, що бувають в основному двох типів. Суть одного з типів полягає в «шротовому» підході, при якому податковий тягар визначається у вигляді фіксованого відсотка доходу сім'ї. При цьому будь-який податок, що перевищує вказану частину доходу, вважається «надлишковим» і служить основою для надання пільг. Та частина доходу, яка вважається прийнятим податковим тягарем, і є пороговим рівнем.

Інший підхід пов'язаний із застосуванням «плаваючої шкали». При цьому ніякий поріг не визначається. Замість цього фіксований відсоток податку на майно зменшується у відношенні до кожного платника податку в межах будь-якої дохідної категорії. Процент знижки зменшується із зростанням доходів. [47, с.20]

Викладені вище принципи вирахування і стягнення податку на майно необхідно враховувати при впровадженні податку на майно в Україні. Сьогодні можна стверджувати, що вирішення питання стійкості фінансової бази місцевого самоврядування можна досягти шляхом розширення місцевих податків за рахунок введення податку на майно юридичних осіб і податку на нерухоме майно фізичних осіб. При введенні вказаних податків поряд з названими виїде їх перевагами слід також зазначити, що ці податки певною мірою покращили б всю систему оподаткування в Україні в напрямі досягнення оптимального співвідношення між прямими і непрямими податками, а також відповідальності податкової системи платоспроможності населення.

Не можна не враховувати і негативних боків,