Мобільного інвестора, який з метою розподілення (диверсифікації) ризиків вкладає кошти у невеликі пакети цінних паперів різних емітентів, називають “портфельним” або “інституційним”. У якості портфельних інвесторів переважно виступають торговці цінними паперами, інвестиційні та пенсійні фонди. Інвестора, який має зацікавленість в управлінні акціонерним товариством і придбав необхідний для цього пакет акцій товариства (25% або 50% + 1 акція), називають “стратегічним” або “промисловим”.

Проблема залучення іноземних інвестицій та коштів “внутрішніх” інвесторів в економіку країни за допомогою цінних паперів потребує в першу чергу визначити, що метою будь - якого інвестиційного проекту є економічний інтерес. Такий інтерес може бути обумовлений створенням в країні сприятливого інвестиційного клімату. Цей клімат залежить від рівня загального економічного розвитку в державі, політичної стабільності, податкової політики, законодавчо встановленого і реального захисту прав інвесторів і таке інше. Від цього клімату залежить не тільки можливість реалізації мети інвесторів отримати прибутки, а й не загубити гроші. Інвестиційний клімат також визначає, буде чи ні прибутковою діяльність емітента цінних паперів. Отже, для придбання цінних паперів інвестор або стратегічно зацікавлений в конкретному підприємстві, або це підприємство є достатньо прибутковим. Такі підприємства називають інвестиційно привабливими.

Враховуючи викладене, можна констатувати, що існування в інвесторів вільних коштів і бажання у них придбати цінні папери, а також наявність у емітента економічної доцільності випускати цінні папери - головні фактори, які створюють умови для формування ринку цінних паперів. Інвестор і емітент - основні сили, які стимулюють появу індустрії цінних паперів і, фактично, фінансують її діяльність. 

Емітент і інвестор (приватизаційні аспекти)

Соціалістична планова економіка цінні папери не дуже шанувала. Оскільки макроекономічну функцію перерозподілу коштів виконувала держава а акціонерних товариств взагалі не існувало, то великого сенсу в цінних паперах не було. Лише держава випускала цінні папери - облігації трьохвідсоткової державної позики. Для громадян, які отримували облігації за власні гроші, або замість грошей, 3%-вий дохід від облігацій був все ж таки більшими за 2% банківських нарахувань за вкладення на ощадну книжку.

Кожна держава, яка утворилася на теренах колишнього СРСР, отримала в спадщину планову економіку. Як і інші країни, Україна не мала ресурсів на утримання нерентабельних підприємств та громіздкої структури управління. Шлях на ринкові перетворення в економіці вимагав змін в структурі управління підприємствами. Тому держава запропонувала переважній більшості підприємств єдиний шлях до “нового управління” – акціонування, намагаючись тим самим передати акціонерам процес управління підприємством. Нові власники акцій безкоштовно отримували право управляти підприємством а молода держава при цьому знімала з себе тягар відповідальності за приватизовані підприємства, заощаджувала кошти і отримувала можливість зосередитися на суто державних справах.

З прийняттям ряду законодавчих актів (Закони України “Про цінні папери та фондову біржу”, ”Про господарські товариства”, “Про приватизаційні папери” та “Про приватизацію майна державних підприємств”, тощо) в Україні розпочалася “директивна планова” приватизація. За її рахунок держава розраховувала отримати “відповідального господаря”, який буде зацікавлений у кінцевому результаті діяльності “власного” підприємства. Під акціонування попадали усі підприємства, які було заплановано приватизувати, незалежно від їх обсягу і стану. Це відбувалося не зважаючи на наявність в законодавстві інших форм господарювання, таких як, наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю.

Напевно акціонування - не кращий шлях зміни форми господарювання для невеликих підприємств, таких як перукарня, магазин, АТП, райагрохім та інші. Та й важко їх порівнювати із іноземними корпораціями. При проведенні приватизації в Україні, нажаль, не було враховано досвід інших держав, таких як Польща, Чехія, Угорщина, Східна Німеччина, де акціонування застосовувалося переважно до великих підприємств та за гроші. В Україні, як і інших країнах колишнього СРСР, більшість підприємств використовували емісію акцій не з метою залучення інвестицій, а виключно для перетворення з державної форми власності в приватну. Це призвело до появи переважно неліквідних акцій аж 37 тисяч акціонерних товариств.

До інвестицій у цінні папери в розвинутих країнах, як правило, залучається не більше 10% населення країни. Формування власників цінних паперів, як правило, відбувається за так званими “англо–американською” або “німецькою” моделями. Різниця між цими моделями полягає у структурі власників: для англо–американської моделі характерна наявність великої кількості власників пакетів цінних паперів; для німецької – концентрація власності у великих банків. “Закономірним є те, що європейські країни з розвинутою економікою, але з слабкою системою захисту прав акціонерів, більше покладаються на концентрацію власності, ніж на створення системи корпоративного управління належного рівня” (Загальний стан та передумови розвитку фінансового ринку в Україні Чарльз М.Сігер, Хью К.Паттон, FMI, 2000).

Однак в Україні шляхом пільгового продажу та обміну акцій на приватизаційні сертифікати була сформована велика кількість власників цінних паперів (30 мільйонів). Це більше половини населення України. Більшість з них за своєю суттю не є власниками і не мають ані можливості, ані бажання управляти належною їм власністю. В Посланні Президента України до Верховної Ради України щодо стратегії економічної і соціальної політики на 2000 –2004 рр. зазначено: “неефективним та логічно незавершеним виявився процес приватизації. Її здійснення не забезпечило формування відповідального господаря, якій був би зацікавлений в інвестиційній діяльності, прискореному оновленні