управління фінансами підприємства доцільно керуватися такими правилами.
1. Інвестиційні рішення й рішення з короткострокового фінан-сування корпорації тісно пов’язані й не можуть прийматися окремо.
2. Будь-яке інвестиційне рішення містить низку аспектів:
оцінка активів (майно);
зв’язок між ризиком і вартістю активів;
складання бюджету руху грошових коштів і капітального бюджету як основи управління інвестиційним процесом.
3. Проблема знаходження реальних активів, грошові потоки від яких перевищують пов’язані з ними витрати, повинна вирішуватися менеджерами підприємства й фінансовими аналітиками, пов’язаними з ринком капіталу.
4. Рішення з фінансування інвестицій можуть прийматися на підставі:
технології планування обліку й контролю грошових коштів і фінансових результатів, прийнятою корпорацією;
дивідендної політики, політики з управління заборгованістю, ризиками й альтернативними витратами.
5. Фінансові рішення відносно короткострокових активів і зобо-в’язань доцільно приймати з урахуванням інвестиційних рішень.
6. Управлінським рішенням має передувати аналіз оборотних активів і короткострокових пасивів за рівнем їхньої ліквідності й термінами погашення зобов’язань.
7. Рішення з питань інвестицій, дивідендів, заборгованість та інші фінансові аспекти діяльності підприємства не можуть прийматися незалежно один від одного. Усі вони мають базуватися на даних поточного й прогнозного фінансового аналізу та знаходити відображення в консолідованому бюджеті підприємства.
Оптимізація структури капіталу є однією з найскладніших проблем, що розв’язуються в процесі управління корпоративними фінансами.
Оптимальна структура капіталу виражає таке співвідношення використання власного й позичкового капіталу, за якого забезпечується найефективніший взаємозв’язок між коефіцієнтами рентабельності власного капіталу й заборгованості, тобто максимізується ринкова вартість підприємства.
Процес оптимізації структури капіталу здійснюється в такій послідовності.
Аналіз складу капіталу в динаміці за низку періодів (кварталів, років), а також тенденцій зміни його структури. При цьому розглядаються такі параметри, як коефіцієнти фінансової незалежності, заборгованості, співвідношення між довгостроковими й короткостроковими зобов’язаннями. Далі вивчаються показники оборотності й рентабельності активів та власного капіталу.
Оцінка основних факторів, що визначають структуру капіталу.
До них належать:
галузеві особливості господарської діяльності;
стадія життєвого циклу фірми (молоді компанії з конкурентоздатною продукцією можуть залучати для свого розвитку біль-ше позичкового капіталу, а зрілі використовують переважно власні кошти);
кон’юнктура товарного й фінансового ринків;
рівень прибутковості поточної діяльності;
податкове навантаження на компанію (частка податків, що сплачуються, у виручці прямих і непрямих від продажу — брутто);
ступінь концентрації акціонерного капіталу (прагнення влас-ників капіталу зберегти контрольний пакет акцій).
З урахуванням цих та інших чинників управління структурою капіталу передбачає вирішення двох основних завдань:
а) установлення прийнятних пропорцій використання власного й позичкового капіталу;
б) забезпечення за необхідності залучення додаткового внутрішнього або зовнішнього капіталу.
Оптимізація структури капіталу за критерієм прибутковості власного капіталу.
Оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації його вартості (ціни). Вона базується на попередній оцінці власного й залученого капіталу за різних умов його залучення й варіантних розрахунках середньозваженої вартості капіталу.
Формування оптимальної структури капіталу передбачає класифікацію активів на три елементи:
1) позаоборотні (фіксовані) активи;
2) стабільна (постійна) частина оборотних активів;
3) змінна частина оборотних активів.
На практиці використовуються три неоднакові підходи до фінансування різних груп активів за рахунок пасивів балансу корпорації —консервативний, помірний та агресивний.
За консервативного підходу приблизно 50змінної частини оборотних активів формуються за рахунок короткострокових зобов’язань. Інші 50стабільна сума оборотних активів і позаоборотні активи, покриваються власним капіталом і довгостроковими зобов’язаннями.
За помірного підходу 100змінної частини оборотних активів формуються за рахунок короткострокових зобов’язань, а 100стабільної частини — за рахунок власних коштів, що дає змогу встановити конкретні його значення на майбутній період (рік, квартал). У процесі такого вибору враховуються індивідуаль-ні особливості діяльності кожного підприємства. Остаточне рішення, що приймається з даного питання, дає можливість сформувати на прогнозний період найприйнятнішу для підприємства структуру капіталу.
Формування раціональної структури капіталу — одна з найважливіших проблем корпоративних фінансів. На практиці існує взаємозв’язок між структурою капіталу й дивідендною політикою підприємства. Він проявляється в тому, що структура капіталу залежить від рентабельності власних коштів і норми розподілу чистого прибутку на виплату дивідендів і розвиток вироб-ництва. За високої рентабельності власного капіталу головна мета чистого прибутку — накопичення та поповнення оборотних активів без збитку для дивідендних виплат акціонерам.
Внутрішнє (за рахунок чистого прибутку) і зовнішнє (за рахунок кредитів, позик і емісії акцій) фінансування тісно взаємо-зв’язані. Однак це не взаємозамінюваність джерел коштів. Так, зовнішнє боргове фінансування не повинне підміняти залучення й використання власних коштів.
Тільки достатній обсяг власного капіталу (понад 50може забезпечити розвиток підприємства, зміцнити його фінансову незалежність і посилити довіру до нього акціонерів, кредиторів, постачальників та інших партнерів. У критичній ситуації тільки власні кошти здатні забезпечити повернення кредитів. Однак на окремих етапах життєвого циклу підприємства виникає потреба зовнішнього запозичення (наприклад, у банків). Заборгованість пом’якшує можливий конфлікт між керівництвом акціонерної компанії і її власниками, знижує акціонерний ризик.
З іншого боку, заборгованість загострює конфлікт між власниками й кредиторами.
Перша причина полягає в дивідендній політиці. Збільшення суми дивідендних виплат зниження чистого прибутку призводить до відносного зниження власного капіталу порівняно з позичковим у його загальному обсязі. Зниження абсолютного й відносного розмірів власного капіталу потребує від корпорації нових запозичень у банків та інших кредиторів і зростання витрат з обслуговування боргу. У банків відбувається своєрідне знецінення позичок, оскільки раніше надані кредити, як правило, пролонгуються.
Друга причина пов’язана з тим, що за високого рівня коефіцієнта заборгованості (понад 1) у підприємства зростає потенційний ризик банкрутства. У такій ситуації власники схильні до ризику, вибирають найдохідніші, але ризиковані інвестиції, що не влаштовує кредиторів. Якщо менеджери компанії відмовляються від ризикованих проектів, то це відповідає інтересам кредиторів, але не власників (акціонерів).
Третя причина: якщо під час випуску корпоративних облігацій нові позичкові кошти залучаються на більш вигідних для інвесторів умовах, ніж попередня емісія, то раніше випущені облігації можуть впасти в
