2.6. Власність релігійних організацій.

Релігійні організації, як і інші юридичні особи також можуть мати у власності певне майно. Відповідно до ст.7 Закону України від 23.04.1991р. “Про свободу совісті та релігійні організації” релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій Відомості Верховної Ради України – 1991 - №25 – с.283. .

У власності організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Власність релігійних організацій формується внаслідок придбання або створення ними майна за рахунок власних коштів, за рахунок майна, пожертвуваного громадянами, організаціями, переданого державою, а також придбаного за іншими підставами, передбаченими законом (ст.18). Релігійним організаціям заборонено проводити примусове обкладання віруючих майновими зборами.

Релігійні організації у порядку встановленому чинним законодавством мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні), яким надаються права юридичної особи (ст.19).

У разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту і чинного законодавства, а майно, надане їм у користування державними, громадськими організаціями або громадянами, повертаються його колишньому власнику. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернене стягнення за претензіями кредиторів. При відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави (ст.20).

2.7. Право інтелектуальної власності юридичних осіб.

За Законом України “Про власність” суб’єктами права інтелектуальної власності визнаються громадяни, юридичні особи та держава.

Об’єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці.

Відносини щодо створення і використання об’єктів права інтелектуальної власності регулюються Цивільним кодексом України та спеціальними законодавчими актами України:

Законом України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (15.12.1993р.)

Законом України “Про охорону прав на промислові зразки” (15.12.1993р.)

Законом України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (15.12.1993р.)

Законом України “Про авторське право і суміжні права” (23.12.1993р.)

Висновки і пропозиції.

Як бачимо, в Україні існує широка законодавча база для регулювання відносин власності. Вона враховує світовий досвід розвитку права.

В усьому світі власність є центральним поняттям в цивільному праві. Наприклад, Французький Цивільний кодекс так характеризує власність: власність – це право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином з тим, щоб користування не було таким, яке заборонене законами або регламентами стаття 544 Французького Цивільного кодексу..

Дуже часто власність характеризують, як абсолютне право на річ. Наприклад, в Японії право власності це є повне панування над річчю (лат. plena in re potestas). Німецькі юристи підкреслюють, що виробка визначень – це небезпечна справа для законодавця. Англійські юристи вважають, що історія права – це не логіка, а досвід і радять уникати узагальнень.

Все це говорить про складність створення законів про власність не лише в Україні, а й в усьому світі.

Ознайомившись з великою кількістю законів та літератури, яка коментує їх, я прийшла до висновку: вони мають окремі суттєві недоліки. Ця недосконалість вітчизняного законодавства негативно впливає на розвиток відносин власності, а особливо недержавних господарських структур. У цій ситуації увага юристів має бути зосереджена у вивченні прогалин у законодавстві, що регулюють відносини власності та удосконалення чинних правових норм.

Світовий досвід показує, що становлення законодавчої бази відносин власності відбувалось поступово і протягом тривалого часу й завершилось наприкінці дев’ятнадцятого століття. Воно супроводжувалось прийняттям певних законів та постійними вдосконаленнями старих. Подібний процес нині триває й в Україні. Вітчизняне законодавство перебуває на етапі становлення, який характеризується наявністю суперечностей у різних нормативно-правових актах, частими змінами і доповненнями до законів, нечітким викладом норм, значними прогалинами у праві, відсутністю досвіду, традицій врегулювання відносин власності.

Література.

Конституція України – К.: Преса України, 1997р.

Цивільний кодекс України К.: Юрінком Інтер, 1999р.

Закон України “Про власність” від 07.02.1991р. №697-XII

Закон України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991р. №887-XII

Закон України “Про господарські товариства” від 19.09.1991р. №1576-XII

Закон України “Про споживчу кооперацію” від 10.04.1992р. №2265-XII

Закон України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992р. №2460-XII

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991р. №987-XII

Локк Джон. «Два трактата о правлении» // Сочинения в трех томах. Том – 3. М. 1988г.

Гегель Г.В.Ф. «Философия права». М. 1990г.

Дзера О.В. «Розвиток права власності громадян в Україні». К.: Вентурі. 1996р.

Сергеев А.П. Толстой Ю.К. Учебник «Гражданское право». М. Проспект, 1997г.

Скловский Н.И. «Собственность в гражданском праве». Учебно-практическое пособие. М. Дело. 1999г.

Суханов Е.А. «Лекции о праве собственности». М. 1991г.

Л.Нецька «Про окремі недоліки Закону України “Про господарські товариства”» // Право України №4, 2000р. ст.77.