Загальне уявлення про взаємодію всіх факторів економічного зростання дає крива виробничих можливостей (рис. 2).

Рис.2. Крива виробничих можливостей

Побудова цієї кривої визначається тим фактом, що обмеженість ресурсів суспільства обмежує і загальний обсяг виробництва. Окрім цього, будь-яке збільшення виробництва певного виду продукції потребує обмеження ресурсів на виробництво іншого виду. На рис. 2 точки А і Г показують дві нереалістичні ситуації, коли всі економічні ресурси витрачалися б на виробництво або предметів споживання, або інвестиційних товарів. У дійсності економіка знаходить баланс у розподілі своїх ресурсів між виробництвом споживчих та інвестиційних товарів. Це показують точки Б і В на кривій виробничих можливостей.

Будь-яка точка на кривій виробничих можливостей свідчить, що в економіці повністю задіяні всі ресурси, тобто економіка досягла своїх потенційних значень. Якщо економіка знаходиться в положенні точки Д, то це означає, що вона виробляє певну кількість споживчих та інвестиційних товарів, але використовує свої ресурси неефективно, її потенційні можливості далеко не вичерпані. Стрілками від точки Д на рис. 2 показані три можливих варіанти переходу економіки до стану потенційного виробництва. Якщо в економіці відбуваються кількісні та якісні зміни в її ресурсах, тобто діють фактори економічного зростання, то це ілюструється зміщенням кривої виробничих можливостей вправо з положення А1Б1 до А2Б2 (рис.2). причому положення А2Б2 визначається двома моментами. По-перше, співвідношенням попиту і пропозиції товарів і послуг. По-друге, абсолютною величиною пропозиції, тобто дійсною величиною виробничих потужностей економіки. Але відмітимо, що зображене на рис. 2 економічне зростання відбиває можливості досягнення економікою потенційних обсягів виробництва, однак не гарантує того, що економіка дійсно здатна функціонувати в такому режимі. Економіка може не зуміти реалізувати свої нові можливості.

Отже, крива виробничих можливостей може зміститися вправо, а виробництво може не здійснюватися в більшому обсязі.

Крива виробничих можливостей дозволяє проаналізувати поточний стан економіки і визначити стратегічні аспекти економічної політики.

Найбільш потужним фактором економічного зростання є технічний прогрес. Він тісно пов’язаний з інвестиційною політикою. Інвестиції по-різному можуть впливати на економіку – одні інвестиції призводять переважно до економії витрат праці та збільшення витрат в основні фонди. Їх називають трудозберігаючими. Інші інвестиції, навпаки, є фондозберігаючими. Якщо перші призводять до збільшення прибутку стосовно заробітної плати, то другі – до збільшення зарплати стосовно прибутку. В дійсності економічному зростанню сприяють інвестиції в основні фонди.

Поряд з факторами, що зумовлюють економічне зростання, існують і такі, які стримують його. До них належать: законодавча діяльність держави в галузі охорони праці, навколишнього середовища та інші.

Існує також ряд факторів, які мають значний вплив на темпи економічного зростання, але вони з великими труднощами піддаються кількісній оцінці. До них можна віднести забезпеченість країни різноманітними природними ресурсами, кількість та якість земельних угідь, кліматичні умови, соціальну, культурну, політичну атмосферу і навіть національні традиції. Сприяє економічному зростанню і міжнародна спеціалізація, зовнішня торгівля: країна може створювати комбінації товарів і послуг за межами своїх виробничих можливостей, але слід пам’ятати, що це призведе до нарощування торговельного дефіциту за рахунок перевищення імпорту над експортом.

Теорія економічного зростання розрізняє два підходи до пояснення впливу на цей процес різних факторів – це маржиналістський (Едвард Денісон) та структуралістський. Економічне зростання є однією з цілей макроекономічної політики. Тому його темпи залежать від ефективності заходів цієї політики.

Виділяють два основні підходи до моделювання процесу зростання – це неокейнсіанський та неокласичний.

Неокейнсіанськими називають ті моделі зростання, які, як і кейнсіанська теорія взагалі, грунтуються на попиті. Один із факторів попиту – інвестиції, які мультиплікативно збільшують доход. Водночас інвестиції самі обумовлюються зростанням доходу (ефект акселератора).

Відомим прикладом моделей даного напряму є модель Домара-Харрода (30-і р. ХХ-ого ст).

Модель Домара.

В моделі припускається, що:

На відміну від Кейнса, у Домара інвестиції є не тільки фактором створення доходу, а й фактором створення капіталу (основних фондів), чого не враховував Кейнс. Динамічна збалансованість попиту і пропозиції за Домаром визначається динамікою інвестицій, тому що вони створюють і нові доходи, і новий капітал. Таким чином, завдання зводиться до визначення обсягів і темпів зростання інвестицій, необхідних для підтримки збалансованого довгострокового зростання.

Модель Харрода

Аналогічних висновків дійшов і Харрод. На відміну від Домара, Харрод особливу увагу приділяє зайнятості робочої сили за умов економічного зростання.

Модель Харрода враховує такі припущення. Якщо в попередньому періоді сукупний попит перевищує сукупну пропозицію, то підприємці збільшують темпи розширеного відтворення.

Модель Солоу враховує дію більшої кількості чинників, повніше відображає картину економічного зростання порівняно з моделлю Домара-Харрода. Моделі Солоу було присуджено Нобелівську премію.

Модель Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний прогрес впливають на економічне зростання. Солоу використовує для своєї моделі економічного зростання виробничу функцію Кобба-Дугласа.

Соціально-економічна ситуація, що складається в Україні, дає підстави зробити деякі висновки щодо можливості застосування моделі Солоу з метою прогнозування економічного зростання.

Суттєве зменшення реальних доходів населення ще довго обмежуватиме використання заощаджень як джерела економічного зростання. Ситуацію можуть поліпшити лише інвестиції, для чого в Україні потрібно здійснювати