і тимчасова потреба в них сполучаються у кредитних відносинах. Тимчасово вільні кошти надаються у тимчасове користування. Крім того, що вони мають споживну вартість як гроші, вони набувають добавлену споживну вартість – здатність приносити доход. Вартість грошей як капіталу визначається не їх вартістю, а тим доходом, який вони приносять своєму власнику.
Продуктивний капітал бере участь у створенні нової вартості. Капітал стає продуктивним тільки тоді, коли сприяє зростанню вартості.
Ми знаємо, що місячна зарплата одного працівника згідно з контрактом становить близько 200 г. о. Завдяки чому наймані робітники можуть бути фактором зростання капіталу? Відповідь на це питання криється у характері найманої праці. Для останньої характерно, що її здійснюють за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові; що власник засобів виробництва керує цим процесом; що результати виробництва не належать безпосередньо виробникові. Але незважаючи на всі ці чинники, наймана праця залишається працею, що за умов товарного виробництва зберігає притаманний праці товаровиробника ознаки: вона утворює завдяки своєму подвійному характеру споживну вартість та вартість товару. Отже, підприємець наймає працівників саме тому, що їхня праця може створювати вартість, на відміну від засобів виробництва, які, не створюючи вартості, тільки переносять власну вартість на продукт. Вартість, створена робочою силою, повинна бути більшою, ніж вартість самої робочої сили.
Розвинуте капіталістичне виробництво не може обійтись без торгівлі. Її найчастіше використовує торговий капітал. Торговий капітал – це відособлена товарна форма промислового капіталу. Він виконує дві функції – реалізує вироблені товари і втілену в них додаткову вартість і постачає капіталістів виробництва засобами виробництва. Функціонуючий торговий капітал прибирає дві форми – форму циркулюючого капіталу і форму витрат обігу. Циркулюючий капітал – капітал, що авансується на придбання товарів для продажу. Після реалізації товарів він повертається і знову використовується на придбання нової партії товарів для продажу.
Витрати обігу – це безповоротні затрати торгового капіталу. Вони поділяються на дві частини – на чисті і додаткові витрати обігу.
Чисті витрати обігу – затрати торгового капіталу, пов’язані з перетворенням товарної форми в грошову і навпаки, тобто власне з реалізацією чи придбанням товарів.
Додаткові витрати обігу пов’язані з продовженням процесу виробництва товарів у сферу обігу. Це – затрати на транспортування товарів, на їх розфасовку, пакування, збереження товарного знаку.
Додаткові витрати обігу відшкодовуються за рахунок збільшення вартості товару, чисті – за рахунок додаткової вартості. В сфері торгівлі додаткова вартість не виробляється, тому немає власного джерела прибутку. Та торговий капітал має приносити прибуток. Його джерелом є додаткова вартість, якою поступається капіталіст виробництва на користь торгового капіталіста.
На капітал отримують прибуток у формі проценту і промислового, і торгового прибутків. Однак грошовий капітал не просто одна з функцій форм. Це не лише сума грошей, що використовується у виробництві. А як загальна форма всього дійсного капіталу. Тобто грошовий капітал позбавлений предметності. Він виступає в найбільш абстрактній функціональній формі. Грошовий капітал сам по собі не бере участі у виробництві, але є засобом для придбання виробничих ресурсів і для забезпечення виробничого процесу.
Ціною фактору грошового капіталу є процент, що заохочує власників заощаджень надавати гроші в кредит, замість того, щоб їх зберігати у вигляді готівки. Він сигналізує, в яку суму обійдеться кредит.
Стосовно джерела проценту є різні погляди.
Класична теорія розглядає процент як ціну капіталу взятого в кредит. Неокласики тлумачать позичковий процент як плату за жертву (за розтавання з грошовим капіталом), тобто процент є результатом більщ високої оцінки поточних потреб, ніж майбутніх.
Неокласики розглядають процент, як психологічний чинник, як різниця між теперішніми і майбутніми благами.
Процент Петті називає «грошовою рентою» і розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента зале-жить від розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У праці «Різне про гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Петті заперечує необхідність законодавчого ре-гулювання процента.
Він розвиває ідею обернено пропорційної залежності між вели-чиною грошової маси і процентною ставкою.
Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку, створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг. Останнє катего-рично заперечувала марксистська теорія, проте західні економісти, зокрема Й. Шумпетер, який досить критично ставився до Петті як до економіста-теоретика, високо оцінювали саме його «Політичну арифметику», ідеї якої, зв'язані з визначенням національного дохо-ду і його розрахунків, лягли в основу розвинутої в 30 — 40-х роках XX ст. системи національних рахунків.
Процент – ціна грошового капіталу, як одиниця його власника. Розмір проценту виступає у вигляді процентної ставки – це відносна величина процента – платежів, яка оплачується покупцем – підприємцем продавцю – власнику за надані гроші.
Кульмінативним виразом процента є ставка або норма процента.
Сума річного доходу на позичений капітал
Норма процента = *100%
Сума капіталу наданого в кредит
Норма процента знаходиться в певній залежності від норми прибутку. У нормальних умовах середня норма прибутку є максимальною межею норми проценту. На рівень норми проценту впливають такі фактори: попит і пропозиція на гроші на ринку позичкового капіталу, розмір грошових нагромаджень, співвідношення між внутрішніми і зовнішніми боргами держави