Як свідчить досвід багатьох країн кредитування селян, особливо малих та середніх підприємств на селі, ніколи не було привабливим для комерційних банків. Це явище має багато причин, але всі вони зводяться до однієї – значного ризику при порівняно високих затратах і незначних розмірах сільських кредитів. Тому комерційні банки встановлюють завищенні процентні ставки для кредитів селу, а частіше – просто не надають їх, віддаючи перевагу клієнтам з інших секторів економіки – промисловості, торгівлі, транспорту тощо.
Відсутність в Україні повноцінної системи сільської кредитної кооперації європейського зразка призвела до того, що держава має суттєві проблеми у фінансово-кредитному забезпеченні свого аграрного сектора.

Існуючий механізм часткової компенсації з державного бюджету процентних ставок за кредитами комерційних банків дозволяє дещо знизити гостроту проблеми кредитування (до того ж лише для великих сільгоспвиробників), не вирішуючи проблеми в комплексі. Цей механізм має чотири суттєвих недоліки:

- щорічно з бюджету необхідно виділяти значні суми коштів, які потрапляють не сільгоспвиробникам, а власникам комерційних банків;

- шанс отримати кредити мають лише сильні господарства, які можуть надати прийнятну для банків заставу (частка таких господарств у загальній кількості товаровиробників порівняно незначна);

- комерційним банкам невигідно кредитувати дрібних сільгоспвиробників, якими є переважна більшість фермерів, одноосібників та власних підсобних господарств (тому понад 80% сільгоспвиробників, які виробляють більше 2/3 валової продукції сільського господарства, не мають можливості отримати банківські кредити);

- існує значний системний ризик, що власники комерційних банків у будь-який момент можуть встановити інші пріоритети і відмовитися від кредитування аграрного сектора (при виникненні привабливіших умов кредитування в інших секторах економіки, наприклад будівництві, промисловості, транспорті тощо).

Тому вказану схему не можна вважати ефективним механізмом вирішення проблеми кредитування українського села.

Інша модель вирішення проблеми фінансово-кредитного обслуговування українського села – створення іпотечного (земельного) банку, що активно обговорюється останнім часом, пов'язана з низкою значних ризиків:

- щоб не допустити концентрації всієї української землі в руках кількох приватних осіб і формування в результаті цього в Україні латино-американської (латифундистської) моделі сільського господарства, іпотечний (земельний) банк не повинен належати окремим особам, а має бути державним;

- для створення державного земельного банку необхідно виділити значні кошти з державного бюджету;

- ефективність майбутнього державного управління цим державним банком можна небезпідставно поставити під сумнів (цей висновок підтверджується логікою приватизаційного процесу, який здійснюється в результаті неспроможності держави ефективно управляти своєю власністю).

Таким чином, іпотечний (земельний) банк, якщо він буде створений на приватній формі власності може призвести до швидкого позбавлення селян своєї землі, а створення цього банку державою потягне за собою низку проблем ефективного управління таким банком.

Утворення системи аграрних кооперативних банків в Україні не суперечить існуючим механізмам кредитування села, а лише доповнює їх. Тому для системного і радикального вирішення проблеми кредитування села в Україні необхідно утворити систему сільської кредитної кооперації європейського зразка. Вона має будуватися за принципом “знизу вгору” і складатися з 3-х рівнів, кожен з яких має відповідні функції.

Базовими організаціями системи фінансової взаємодопомоги населення, які складатимуть її І-й рівень, будуть кредитні спілки (КС), що надаватимуть своїм членам кредити, прийматимуть вклади, а при внесенні відповідних змін до законодавства, здійснюватимуть комунальні та інші платежі, надаватимуть інші фінансові та нефінансові послуги. Чинне українське законодавство обмежує види діяльності кредитних спілок виключно наданням кредитів та прийняттям вкладів, не дозволяючи кредитним спілкам надавати послуги малим підприємствам, фермерським господарствам та іншим дрібним сільгоспвиробникам, які є юридичними особами. Тому однією з можливих форм кооперативних установ першого рівня, поряд із кредитними спілками, могли б стати кредитні кооперативи (КК). Вони можуть бути створені на основі закону України “Про кооперацію” чи “Про сільськогосподарську кооперацію” за погодженим із Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг статутом. Ці організації могли б надавати широкий спектр фінансових послуг малим сільським підприємствам.

Для забезпечення ефективнішого функціонування низових кооперативних установ ними мають бути створені організації ІІ-го рівня. Це можуть бути обласні об'єднані кредитні спілки, які з часом – після накопичення достатнього капіталу – можуть трансформуватися в повноцінні обласні кооперативні банки, що обслуговуватимуть потреби низових кооперативних організацій. Головним їхнім завданням має стати підтримка організацій першого рівня додатковими послугами (підтримка ліквідності, розробка нових фінансових продуктів, кліринг, внутрішні платежі, забезпечення розрахункових, валютних та інвестиційних операцій тощо).

Завершити формування повноцінної кооперативної системи фінансової взаємодопомоги населення має організація третього (національного) рівня – Центральний кооперативний банк (на першому етапі – це може бути Центральна об'єднана кредитна спілка). Вона має бути заснована установами другого (обласного) рівня з метою забезпечення їх додатковими фінансовими послугами (міжнародні платежі, вихід на міжбанківський ринок капіталів, діяльність на валютному і фондовому ринках, лізинг, факторинг, страхування тощо)

Важливим елементом формування повноцінної кооперативної банківської системи є утворення системи гарантування вкладів, яка має захищати всю кооперативну кредитну систему від неплатоспроможності будь-якої кредитної спілки, кооперативу чи кооперативного банку у випадку неспроможності виконання ними зобов'язань перед клієнтами через несприятливі обставини. Гарантійний фонд має діяти як окрема структура з незалежним менеджментом. Він