чималу роль відіграли зародки феодалізму, які розвинулись у германців (рабство, напівсвобода, патронатні відносини, дружинний лад, наявність родової служилої знаті);–

зародки феодалізму у германців розвинулись у справжній феодалізм “благодаря воздействию производительных сил, найденных у завоеванных странах”;–

варварські завоювання привели до подальшої натуралізації і аграризації економіки;–

католицька церква і світські землевласники широко практикували систему прекаріїв (селянин, щоб захистити себе вступав під патронат феодала);–

ранньофеодальна держава в особі королів широко практикувала роздачу земель спочатку на умові бенефіція (земельне пожалування при умові несення військової служби, яке не передавалось у спадок), а потім лена (який передавався у спадок);–

закріпаченню общинників сприяли феодальні міжусобиці, набіги арабів, угорців, аварів, норманців.

Класичним зразком феодального суспільства вважається французька модель, хоч в кожній країні процеси феодалізації мали свої особливості. Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на прикладі королівства франків (V – IX ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції – Північної Галлії (сучасна Франція), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.

У V – VШ ст. у Франкському королівстві відбувається перетворення родової землеробської общини на сусідську-марку, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство --основна виробнича ланка франкської общини. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам, померлого франка)передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися на алод – приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася – продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади.

У VШ – ІХ ст. аграрні відносини пройшли складну еволюцію, пов’язану з посиленням ролі держави в економічному житті. Король Карл Мортелл (714-751) провів військово-аграрну реформу, якою надав воїнам-рицарям пожиттєві земельні наділи – бенефіції – за умови виконання ними військової служби. Так склалось бенефіціальне –умовно-службове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньойоріально-васальних відносинах. В ІХ ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на лен – основну найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне господарство утверджувалось і розвивалося в межах маєтку – сеньйорії (кілька сотень гектарів). Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник та селянські наділи. Із зростанням великого землеволодіння формувалося феодально залежне селянство: серви (нащадки колишніх рабів, колонів), вільні франкські солдати, дрібні галло-римські землевласники.

Були поширеними прекарні угоди, згідно з якими земля вільного дрібного власника відчужувалась на користь сеньйора чи церкви, а потім поверталася селянинові в пожиттєве користування як земля, видана на прохання. Угоди передбачали обов’язки сеньйорів щодо селян.

Отже, в V – ІХ ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків витіснило феодальний маєток сеньйора – замкнуте натуральне господарство, власник якого мав усю повноту влади на своїй території.

Своєї зрілості феодальні відносини досягли в країнах Західної Європи в ХІ – ХV ст.. Панувала феодальна земельна власність трьох типів: – королівська, світська, церковна.

З ХШ ст. у Франції, а потім і в інших країнах починається криза панщинної системи. Феодали здійснили масовий перевід закріпачених селян із панщини на натуральний, а згодом – на грошовий оброк (“комутація ренти”).

У ХІV – ХV ст. феодальні господарства втягуються у товарно-грошові відносини. З’являються нові економічно-правові форми взаємовідносин між феодалами і селянами – оренда, найм, орієнтовані на ринок.

Політика „Воєнного комунізму” в Україні

1919 р. ввійшов в історію України як рік встановлення радянської форми державності. Першим заходом у цьо-му руслі стала відмова від попередньої форми держави — Українська Народна Республіка і ствердження у відповід-ності до декрету Тимчасового робітничо-селянського уря-ду України від б січня 1919 р. нової назви Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Програма соціально-економічних перетворень в Укра-їні поряд з політичними була викладена в урядовій Де-кларації від 25 січня 1919 року, головне завдання якої полягало в тому, щоб «довести соціалістичну революцію до кінця». В соціально-економічній сфері проголошува-лось за необхідне визволення трудящих із-під гніту екс-плуатації шляхом націоналізації промисловості, створен-ня всеохоплюючого законодавства з охорони праці, стра-хування й пенсійного забезпечення робітників; ліквідація поміщицького, куркульського й монастирського землево-лодіння. Уряд передбачав також реорганізацію шкільної і позашкільної освіти, створення єдиної трудової школи. Але в умовах революції й громадянської ,війни на пер-ший план виступили питання негайного формування Української Червоної армії та забезпечення її боєздатно-сті. З огляду на величезний обсяг проголошених завдань 29 січня 1919 р. український уряд за російським шабло-ном був реорганізований і став називатися Радою народ-них комісарів (РНК), його відділи — народними комісарі-атами, а їхні завідуючі — наркомами.

Юридичне оформлення радянської державності в Укра-їні відбулося 10 березня 1919 р. з прийняттям на III Все-українському з’їзді рад у Харкові першої Конституції УСРР, в основі якої була конституційна модель РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, пере-могу «диктатури пролетаріату», центральним завданням якої було визначено здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею і держава мали зійти з історичної арени і поступити-ся місцем вільним формам співжиття.

Модель соціально-економічної політики, основу якої становили воєнно-комуністичні заходи, була також запо-зичена з практики Радянської Росії. Це була політика «воєнного комунізму».

Складові політики „Воєнного комунізму” такі:

введення (травень 1919 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

націоналізація всіх підприємств;

централізація розподілу сировини і готової продукції;

заборона свободи торгівлі (листопад 1918 р.), згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю